Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Війна

Війна

Стан ворожнечі, що супроводжується діями, скерованими на підкорення чи знищення тих, кого вважають ворогами. У єврейській мові було декілька слів, що стосувалися військових дій; одне з них походить від дієслова кара́в, і його основне значення — «підійти [щоб воювати]». У грецькій мові іменник по́лемос означає «війна», а дієслово страте́уо походить від кореня, що передає думку про військо, розташоване табором.

Біблія згадує, що Німрод «пішов до Ассирії». Очевидно, це означає, що він вдерся на територію Ашшура, Симового сина. Там Німрод збудував міста (Бт 10:11). За днів Авраама Кедорлаомер, цар Еламу, захопив кілька міст (усі вони, мабуть, розташовувались на пд. узбережжі Мертвого моря), і вони були змушені служити йому 12 років. Коли ж ці міста збунтувалися, Кедорлаомер і його союзники пішли в наступ, розбили війська Содома та Гоморри, забрали їхнє майно і захопили Авраамового племінника Лота і його домашніх. Тоді Авраам зібрав 318 вправних слуг і разом з трьома своїми союзниками погнався за Кедорлаомером, визволив полонених та повернув награбоване майно. Однак собі Авраам не взяв жодної здобичі. Це перша згадка про війну, у якій брав участь Божий служитель. Авраам воював, щоб визволити іншого Божого служителя, і Єгова схвалював це, адже, коли Авраам повернувся, священик Всевишнього Бога, Мелхиседек, поблагословив його (Бт 14:1—24).

Війни, які велися за Божим наказом. Єгова — «могутній воїн», «Бог військ», він «могутній у бою» (Вх 15:3; 2См 5:10; Пс 24:8, 10; Іс 42:13). Як Творець і Всевишній Правитель усесвіту, він має повне право страчувати беззаконників чи доручати страту іншим і воювати проти усіх, хто вперто відмовляється підкорятися його праведним законам. Більш того, будучи справедливим Богом, він вважає це своїм обов’язком. Наприклад, Єгова діяв справедливо, коли вигубив безбожних людей у Потопі, знищив Содом і Гоморру, а також фараонове військо (Бт 6:5—7, 13, 17; 19:24; Вх 15:4, 5; пор. 2Пт 2:5—10; Юд 7).

Ізраїль як виконавець Божих присудів. Єгова доручив ізраїльтянам священне завдання — виконувати його присуди над мешканцями Обіцяного краю, у який він їх привів. До звільнення з Єгипту ізраїльський народ ніколи не воював (Вх 13:17). Давши ізраїльтянам перемогу над «сімома народами, численнішими та могутнішими» від них, Бог звеличив своє ім’я і став відомий як «Єгова, Бог військ... Бог військ ізраїльських». Це ясно показало, що «Єгова рятує не мечем і не списом» і що ізраїльтяни брали участь у «битві Єгови» (Пв 7:1; 1См 17:45, 47; пор. 2Хр 13:12). Крім того, ризикуючи життям на Божій війні, ізраїльтяни показували, до якої міри готові слухатися Божих заповідей (Пв 20:1—4).

Повноваження ізраїльтян обмежені. Бог суворо заборонив ізраїльтянам завойовувати землі за межами території, яку він їм призначив, а також воювати з будь-якими народами, окрім тих, проти яких він сам їх посилав. Наприклад, їм не можна було нападати на Едом, Моав і Аммон (Пв 2:4, 5, 9, 19). Однак пізніше ці народи самі нападали на ізраїльтян, змушуючи їх воювати, щоб захистити себе. У таких випадках Бог допомагав ізраїльтянам (Сд 3:12—30; 11:32, 33; 1См 14:47).

Коли за днів суддів цар Аммона намагався виправдати свій напад на Ізраїль, безпідставно звинувативши ізраїльтян у захопленні аммонітських земель, Їфтах спростував звинувачення, навівши історичні факти. Зрештою Їфтах виступив проти аммонітян, керуючись принципом: «Ми проженемо кожного, кого Єгова, наш Бог, проганяє перед нами». Їфтах не збирався віддавати загарбникам ані сантиметра землі, яку ізраїльтяни отримали від Бога (Сд 11:12—27; див. ЇФТАХ).

Освячена війна. У давнину, перш ніж війська вирушали в бій, їх, як правило, освячували (ІсН 3:5; Єр 6:4, прим.; 51:27, 28, прим.). Під час бойових дій ізраїльські воїни, серед яких були і неєвреї (наприклад хетянин Урія, який, імовірно, був обрізаним прозелітом), мали дотримуватися церемоніальної чистоти. Поки тривали військові походи, їм заборонялося мати інтимні стосунки навіть зі своїми дружинами. Тож зрозуміло, що повії не супроводжували ізраїльських військ. Сам військовий табір теж мав бути чистим і неопоганеним (Лв 15:16, 18; Пв 23:9—14; 2См 11:11, 13).

Коли ізраїльтяни ставали невірними і Єгова вирішував покарати їх, то «освячував» чужоземні війська, які мали спустошити Ізраїль, тобто відділяв їх для виконання своїх праведних присудів (Єр 22:6—9, прим.; Ав 1:6). Так само війська, які зруйнували Вавилон (вони складалися перш за все з мідян і персів), Єгова назвав «своїми вибраними» (букв. «освяченими») (Іс 13:1—3, прим.).

Про лжепророків Ізраїля було сказано, що через свою пожадливість вони проголошували (букв. «освячували») війну тим, хто не поклав їм нічого до рота. Скоріш за все, вони лицемірно заявляли, ніби сам Єгова благословляє їхні жорстокі вчинки (зокрема вони були причетні до переслідування і навіть вбивства правдивих пророків та інших Божих служителів) (Мих 3:5; Єр 2:8; Пл 4:13).

Військова повинність. Згідно з наказом Єгови, в Ізраїлі на військову службу призивали чоловіків віком від 20 років і більше. Як видно зі слів Йосифа Флавія, вони служили до 50-літнього віку (Иудейские древности. III. 12. 4). Ті, хто боявся, були непридатними для військової служби, тому що Ізраїль вів Божі війни, а чоловіки, які мали страх через слабку віру, могли послабити бойовий дух війська. Вільними від військової повинності були також ті, хто щойно побудував новий дім або посадив виноградник і ще не зібрав першого врожаю. Такі чоловіки звільнялися від служби, адже людина мала право тішитися плодами своєї праці. Нещодавно одружений чоловік звільнявся на один рік. За цей час він міг дочекатися народження свого спадкоємця. Давши такий наказ, Єгова показав, що турбується благополуччям сімей (Чс 1:1—3, 44—46; Пв 20:5—8; 24:5). Крім того, від військової служби звільнялося плем’я Левія, яке служило у святині. Це свідчило про те, що для Єгови духовний добробут народу був важливіший за його оборонну здатність (Чс 1:47—49; 2:32, 33).

Закони про штурм та облогу міст. Єгова дав Ізраїлю вказівки щодо завоювання Ханаану. Слід було вигубити сім ханаанських народів (перелічені в Пв 7:1, 2), у тому числі жінок та дітей. Їхні міста мали бути повністю знищені (Пв 20:15—17). Як видно з Повторення Закону 20:10—15, інші міста спершу отримували попередження і їм пропонували укласти мир. Якщо місто здавалося ізраїльському війську, то його мешканців залишали живими і зобов’язували до підневільної праці. Пропозиція здатися, а також запевнення, що мешканців міста залишать при житті і їхніх жінок не будуть ґвалтувати, спонукували такі міста капітулювати, і це дозволяло уникнути кровопролиття. Якщо ж місто не здавалося, у ньому вбивали всіх чоловіків, чим запобігали майбутньому бунту міста. «Жінок [і] дітей» не вбивали. Під словом «жінки», скоріш за все, маються на увазі незаймані дівчата, оскільки в Повторення Закону 21:10—14 говориться, що полонена жінка, яку ізраїльтянин захоче взяти за дружину, буде оплакувати своїх батьків, а не чоловіка. Раніше, коли ізраїльтяни воювали з мідіянітянами, вони отримали чіткий наказ зберегти життя тільки незайманим дівчатам. Цей наказ мав уберегти ізраїльтян від фальшивого поклоніння і, безперечно, від венеричних захворювань (Чс 31:7, 17, 18). (Щодо справедливості Божого присуду над ханаанськими народами див. ХАНААН, ХАНААНЦІ, Завоювання Ханаану ізраїльтянами.)

Плодові дерева не можна було зрубувати для будівництва облогових споруд (Пв 20:19, 20). Під час битви коням ворога перерізали жили, щоб зробити їх недієздатними; після битви їх, скоріш за все, вбивали (ІсН 11:6).

Бог схвалював не всі війни Ізраїля. Коли ізраїльтяни ставали невірними Богу, це призводило до конфліктів, які, по суті, були звичайною боротьбою за владу. Наприклад, у дні суддів Авімелех воював з містами Сихем і Тевец (Сд 9:1—57). Омрі воював проти Зімрі і Тівні, завдяки чому утвердив свою владу над десятиплемінним царством (1Цр 16:16—22). Замість того щоб шукати захисту від ворогів у Єгови, ізраїльтяни почали покладатися на військову потугу, коней та колісниці. Біблія повідомляє, що в часи Ісаї край Юди мав «коней... силу-силенну, і колісницям [не було] ліку» (Іс 2:1, 7).

Військова стратегія і тактика в давнину. Деколи, перш ніж нападати на якийсь край, туди посилали розвідників, які мали вивідати обстановку. Однак розвідники не зчиняли заворушень чи бунту і не організовували підривної діяльності (Чс 13:1, 2, 17—19; ІсН 2:1; Сд 18:2; 1См 26:4). Щоб зібрати військо, дати клич до бою чи об’єднатися для спільних дій, за допомогою сурми подавали спеціальні сигнали (Чс 10:9; 2Хр 13:12; пор. Сд 3:27; 6:34; 7:19, 20). Іноді війська ділили, щоб здійснити флангову атаку, влаштувати засідку або заманити противника в пастку (Бт 14:15; ІсН 8:2—8; Сд 7:16; 2См 5:23, 24; 2Хр 13:13). Принаймні одного разу перед військом за вказівкою Єгови йшли співаки, які піснями вихваляли Бога. У той день Єгова воював за Ізраїль — він спричинив замішання в лавах противника, і вороги повбивали один одного (2Хр 20:20—23).

Воїни ворожих армій, як правило, сходилися в рукопашному бою. Застосовувалася різноманітна зброя: мечі, списи, дротики, луки, пращі тощо. Під час завоювання Обіцяного краю ізраїльтяни покладалися не на коней і колісниці, а на рятівну силу Єгови (Пв 17:16; Пс 20:7; 33:17; Пр 21:31). Лише згодом ізраїльське військо почало використовувати коней і колісниці, подібно до єгиптян та інших народів (1Цр 4:26; 20:23—25; Вх 14:6, 7; Пв 11:4). Деякі чужоземні армії мали військові колісниці з залізними косами, що кріпилися до осей коліс (ІсН 17:16; Сд 4:3, 13).

Протягом століть військові тактики змінювалися. Загалом Ізраїль приділяв більше уваги укріпленню оборони, а не розробці наступальної зброї. Біблія зазначає, що юдейський цар Уззія робив «військові машини, винайдені вмілими майстрами», але вони служили в основному для оборони Єрусалима (2Хр 26:14, 15). Для ураження вищої і слабшої частини міської стіни споруджували облогові мури і насипали вали; особливо цим були відомі ассирійці та вавилоняни. По схилах таких валів піднімали башти зі стінобитними таранами; з цих башт стріляли лучники і пращники. Існували ще й інші механізми для облоги, як-от великі катапульти (2Цр 19:32; Єр 32:24; Єз 4:2; Лк 19:43). Захисники міста у свою чергу відбивали напади ворогів, стріляючи з луків і пращ; також вони кидали палаючі поліна з мурів та башт і стріляли ними з метальних машин, розташованих усередині міста (2См 11:21, 24; 2Хр 26:15; 32:5). Одним із перших завдань війська, яке нападало на місто-фортецю, було перекрити місту доступ до води, а мешканці міста, готуючись до прийдешньої облоги, нерідко засипали навколишні джерела, щоб ними не скористалися нападники (2Хр 32:2—4, 30).

Захопивши місто, переможці іноді засипали колодязі та джерела, також закида́ли поля камінням, а в деяких випадках посипали їх сіллю (Сд 9:45; 2Цр 3:24, 25; див. ЗБРОЯ, ОБЛАДУНКИ; УКРІПЛЕННЯ).

Ісус Христос передрікає війни. Ісус, який був мирною людиною, промовив: «Кожен, хто візьметься за меча, від меча й загине» (Мт 26:52). У розмові з Пилатом він сказав, що якби його Царство належало до світу, то його слуги боролися б, аби він не був виданий юдеям (Ів 18:36). Водночас Ісус передрік, що Єрусалим, який відкинув його як Месію, візьмуть в облогу і знищать, а його «дітей» (мешканців) «повалять на землю» (Лк 19:41—44; 21:24).

Незадовго до своєї смерті Ісус виголосив пророцтва, що стосувалися людей, які жили у I ст. н. е., а також часу його присутності у царській владі. Серед іншого він промовив: «Ви почуєте про війни у різних місцях. Дивіться, не лякайтеся: усе це має відбуватися, але це ще не кінець. Повстане народ на народ і царство на царство» (Мт 24:6, 7; Мр 13:7, 8; Лк 21:9, 10).

Христос веде війну як «Цар над царями». У Біблії говориться, що воскреслий Господь Ісус Христос, якому Батько дав «всю владу на небі і на землі», воюватиме з Божими ворогами, знищить їх і встановить вічний мир, адже його титул — «Князь миру» (Мт 28:18; 2Фс 1:7—10; Іс 9:6).

У видінні апостол Іван побачив, що станеться після того, як Христос зацарює на небі. Згідно з передреченням з Псалма 2:7, 8 та 110:1, 2, Єгова мав сказати своєму Сину: «Проси — і дам тобі у спадщину народи», а у відповідь на Синове прохання мав наказати йому: «Іди поміж своїх ворогів і підкоряй їх» (Єв 10:12, 13). У видінні Івана зображалася війна на небі, під час якої Михаїл, тобто Ісус Христос (див. МИХАЇЛ № 1), повів небесні війська проти Дракона, Сатани Диявола. Зрештою Диявол і його ангели були скинуті на землю. Ця війна вибухнула відразу після народження «дитини чоловічої статі», яка мала із «залізним жезлом» правити над народами (Об 12:7—9). Гучний голос на небі проголосив: «Тепер настало спасіння, сила і Царство нашого Бога та влада Христа його». Ангелам це принесло полегшення та радість, а от землю чекали лиха, в тому числі війни, бо далі голос промовив: «Горе землі та морю, бо до вас зійшов Диявол, який надзвичайно лютує, знаючи, що йому залишилось мало часу» (Об 12:10, 12).

Після того як Сатану було скинуто на землю, він зробив своєю головною мішенню Божих земних служителів — позосталих з потомства жінки, «які виконують Божі заповіді та мають доручення свідчити про Ісуса». Сатана веде проти них не лише духовну війну — він також зчиняє буквальні переслідування, через які дехто навіть втрачає життя (Об 12:13, 17). Подальші розділи Об’явлення (13, 17—19) розповідають про прибічників Сатани і знаряддя, які він використовує, а також про перемогу Божих святих на чолі з їхнім Провідником, Ісусом Христом.

«Війна, яка відбудеться у великий день Всемогутнього Бога». У 19-му розділі Об’явлення йдеться про найбільшу війну в історії — війну, якої люди ще не бачили. Раніше у тому ж видінні її названо «війною, яка відбудеться у великий день Всемогутнього Бога». Проти Єгови та Господа Ісуса Христа, який очолює Божі небесні війська, виступлять символічні «дикий звір і земні царі з їхніми військами», які зберуться на місце бою під впливом висловів, натхнених демонами (Об 16:14; 19:19). Жоден з Божих земних служителів не зображається учасником цієї битви. Земні царі «воюватимуть з Ягням», але воно «їх переможе, бо є Паном над панами і Царем над царями» (Об 17:14; 19:19—21; див. АРМАГЕДДОН). Після цієї битви Сатану Диявола закують на 1000 років, «щоб [він] більше не вводив в оману народи, поки не закінчиться 1000 років» (Об 20:1—3).

Після того як ця війна завершиться, на землі 1000 років пануватиме мир. У Псалмі говориться: «По всій землі він [Єгова] припиняє війни, ламає луки і трощить списи, палить вогнем колісниці». Вперше ці слова сповнились, коли Єгова дав мир Ізраїлю, знищивши військові знаряддя його ворогів. В Армагеддоні Христос переможе тих, хто розпалює війни, тож по всій землі буде цілковитий мир (Пс 46:8—10). Люди, які перекували «мечі на лемеші, а списи на серпи» і більше не вчаться воювати, отримають у дар вічне життя. «Це прорік своїми устами Єгова, Бог військ» (Іс 2:4; Мих 4:3, 4).

Загроза війни усунена назавжди. У книзі Об’явлення розповідається також про те, що після 1000 років Сатана Диявол буде звільнений з безодні і знову почне підбурювати людей до війни з тими, хто зберігає відданість Богу. Але Божі служителі не зазнають жодної шкоди, бо, як каже Біблія, з неба зійде вогонь і пожере їхніх ворогів. Так загроза війни буде усунена назавжди (Об 20:7—10).

Війна, в якій беруть участь християни. Християни не воюють «проти крові й плоті», тобто не беруть участі в буквальний війнах (Еф 6:12); вони ведуть духовну боротьбу. Апостол Павло написав, що всередині християнина точиться війна між «законом гріха» і «Божим законом», або «законом... розуму» (християнським мисленням, що узгоджується з мисленням Бога) (Рм 7:15—25).

Це виснажлива боротьба, і, щоб перемогти, християнин мусить докладати максимум зусиль. Але завдяки незаслуженій доброті Бога, яку він виявляє через Христа, і з допомогою Божого духу християнин може здобути перемогу (Рм 8:35—39). Про цю боротьбу Ісус сказав: «З усіх сил намагайтесь увійти через вузькі двері» (Лк 13:24). Апостол Петро радив одновірцям: «Стримуйтеся від плотських бажань, котрі воюють [грец. страте́уонтай] проти вас» (1Пт 2:11; пор. Як 4:1, 2).

Проти злих духів. Крім того, християни ведуть боротьбу з демонами, які використовують плотські схильності, щоб підштовхнути їх до гріха (Еф 6:12). Намагаючись зламати непорочність християн, демони спонукують людей, на яких мають вплив, протистояти їм, спокушати їх і переслідувати (1Кр 7:5; 2Кр 2:11; 12:7; пор. Лк 4:1—13).

Проти фальшивих вчень. Апостол Павло згадав про війну, яку він і деякі інші брати вели, виконуючи доручене їм завдання дбати про християнський збір (2Кр 10:3). Зухвалі чоловіки, яких Павло назвав «лжеапостолами», згубно впливали на збір у Коринфі. Вони вивищували окремих осіб, чим спричиняли розбрат і поділення у зборі (2Кр 11:13—15). Коринфяни, по суті, стали послідовниками людей, наприклад Аполлоса, Павла чи Кифи (1Кр 1:11, 12). Члени збору втратили духовний погляд і забули, що ті чоловіки — лише представники Христа, які в єдності виконують одну й ту саму справу. Коринфяни стали плотськими (1Кр 3:1—9). Вони дивились на призначених братів «по-тілесному»: замість того щоб зважати на їхню духовність, вони зосереджувались на їхній зовнішності, природних здібностях, рисах характеру тощо. Вони не розуміли, що в зборі діє Божий дух і що такі брати, як Павло, Петро і Аполлос, виконують свою працю завдяки цьому духу, причому роблять це на Божу славу.

Тому Павло написав: «Благаю, подбайте, щоб я, перебуваючи з вами, не був змушений діяти зі сміливістю і вжити очікуваних мною рішучих заходів щодо тих, хто думає, ніби ми поводимося по-тілесному. Бо, хоча ми живемо в тілі, ми не воюємо по-тілесному, наша зброя не тілесна. Навпаки, завдяки Богу ми маємо сильну зброю — таку, що здатна повалити будь-яку твердиню. Адже ми обертаємо нанівець хибні ідеї та все високодумне, що суперечить знанню про Бога, а також беремо в полон усіляку думку, щоб зробити її слухняною Христу» (2Кр 10:2—5).

А ось що Павло написав Тимофію, якого він залишив у Ефесі дбати про місцевий збір: «Тимофію, дитино моя, доручаю тобі цю настанову згідно з пророцтвами про тебе, щоб завдяки їм ти і далі вів добру боротьбу, зберігаючи віру й чисте сумління» (1Тм 1:18, 19). Тимофій не лише мав вести боротьбу з грішною плоттю і зносити протидію ворогів правди, але й боротися з фальшивими вченнями, які проникали в збір, та протистояти людям, які могли згубно вплинути на його членів (1Тм 1:3—7; 4:6, 11—16). Його наполегливі зусилля мали захистити збір від відступництва; Павло знав, що після смерті апостолів воно з’явиться (2Тм 4:3—5). Тож Тимофій справді вів нелегку боротьбу.

Павло по праву міг сказати Тимофію: «Я вів добру боротьбу, у забігу досягнув фінішу, віру зберіг» (2Тм 4:7). Павло зберіг вірність Єгові та Ісусу Христу, адже поводився бездоганно і виконував своє служіння, незважаючи на протидію, лиха і переслідування (2Кр 11:23—28). Крім того, він виконував обов’язки, довірені йому як апостолу Господа Ісуса Христа,— він боровся за те, щоб християнський збір був чистим і незаплямованим, як незаймана дівчина, і щоб залишався «стовпом та опорою правди» (1Тм 3:15; 1Кр 4:1, 2; 2Кр 11:2, 29; пор. 2Тм 2:3, 4).

Матеріальна допомога, яку Бог дає християнам. Християнина, який веде духовну війну, Бог вважає своїм воїном і тому дбає про його матеріальні потреби. Павло показав, на що може розраховувати той, хто виконує служіння на благо інших, сказавши: «Хто служить у війську за власний рахунок?» (1Кр 9:7).

Християни і війни народів світу. Під час війн між різними народами та угрупованнями правдиві християни завжди непохитно тримались нейтральної позиції (Ів 18:36; Еф 6:12). Детальніше про ставлення ранніх християн до війни розповідається у статті ВІЙСЬКО, Ранні християни.

Інші згадки про війну. У пісні, яку Барак і Девора заспівали після перемоги над військом ханаанського царя Явіна, є слова, які стали свого роду принципом: «Вони [ізраїльтяни] вибрали собі нових богів, і тоді у брамах війна почалася» (Сд 5:8). Коли ізраїльтяни покидали Єгову і починали поклонятися фальшивим богам, у них з’являлися серйозні проблеми і вороги підступали аж до брам їхніх міст. Це засвідчує правдивість слів псалмоспівця: «Якщо Єгова не охороняє міста, то даремно пильнують вартові» (Пс 127:1).

В Екклезіаста 8:8 записане таке висловлювання Соломона: «Як людина не має влади над духом і не може його втримати, так вона не має влади і над днем смерті. ...Нікого не звільняють від служби під час війни». У день смерті людина не може втримати свій дух (тобто життєву силу), щоб жити довше. Її дух повертається до Бога — того, хто дав цей дух і є його джерелом. Той, хто помирає, не має влади над днем своєї смерті і не може її уникнути. Хоч би що людина робила, вона не в стані звільнитися від війни, яку веде наш ворог, Смерть, із кожним без винятку. Грішна людина не може звільнити іншу грішну людину від смерті, померши замість неї (Пс 49:6—9). Звільнитися можна лише завдяки незаслуженій доброті Бога, яку він виявив через Ісуса Христа. «Щоб, подібно як царювали гріх і смерть, царювала й незаслужена доброта через праведність, яка веде до вічного життя, завдяки Ісусу Христу, нашому Господу» (Рм 5:21).