Велика група людей, організованих і навчених для ведення бойових дій. Єврейське слово цава́, яке перекладається як «військо», здебільшого стосується війська, що складається з людей (Чс 1:3), але іноді стосується духовних створінь у небі (1Цр 22:19) або ж небесних тіл (Пв 4:19). Інше єврейське слово, ха́йіл, очевидно, походить від кореня, що означає «довго тривати» (Йв 20:21); воно теж перекладається як «військо» (2См 8:9; 1Хр 20:1), але може також означати «здібність; сила; чеснотливість; багатство» (1Хр 9:13; Пв 33:11; Пр 31:29; Іс 8:4; Єз 28:4). Єврейське ґеду́д означає «банда грабіжників» або військові «загони» (2См 22:30; 2Хр 25:9). З чотирьох грецьких слів, які в Біблії стосуються війська, три (стратіа́, стра́теума і страто́педон) походять від грецького слова страто́с, який зазвичай передає думку про військо, що розташувалося табором, а не вишикувалося в бойовому порядку. Страто́педон, до складу якого входить слово пе́дон (ґрунт; земля), перекладається як «військовий табір» (Лк 21:20). Інший грецький термін, паремболе́ (утворений зі слів пара́ [поруч] і ба́лло [кидати]), у буквальному значенні стосується шикування воїнів у бойовому порядку. Він перекладається як «військо», «казарма», «табір» (Єв 11:34; Дії 21:34; Об 20:9).

У дохристиянські часи, від днів Авраама, служителі Єгови брали участь у війнах. Після того як еламітянин Кедорлаомер і його союзники захопили в полон Авраамового племінника Лота і його домашніх, Авраам зібрав військо зі своїх слуг, «318 вправних чоловіків». Разом із сусідами, що приєдналися до нього, він погнався за ворогом аж до Дана, подолавши близько 200 км на Пн. Сх. Тоді він розділив своє військо і напав на ворогів вночі — таку тактику часто застосовували в біблійні часи (Бт 14:13—16).

Ізраїльтяни. Через понад 400 років ізраїльтяни виходили з Єгипту поспіхом, але «в бойовому порядку», імовірно, подібно до війська з п’яти загонів: основного, переднього, тильного і двох бокових (Вх 6:26; 13:18). У єгипетському війську, що гналося за ними, було «600... найліпших колісниць» та багато інших колісниць. На кожній колісниці зазвичай їхало по три воїни: один керував кіньми, а двоє інших вели бій, скоріш за все стріляючи з лука, оскільки це була головна наступальна зброя єгиптян. Колісниці супроводжувалися кіннотою (Вх 14:7, 9, 17). Згідно зі словами Йосифа Флавія, євреїв переслідувало «200 000 добре озброєних піхотинців, за котрими слідувало 600 колісниць і 50 000 вершників» (Иудейские древности. II. 15. 3). (Див. ПОМІЧНИК [царя чи воєначальника].)

Невдовзі після звільнення з Єгипту ізраїльтяни вперше взяли участь у війні як вільний народ. У Рефідімі, біля гори Сінай, на них напали амаликітяни. За наказом Мойсея Ісус Навин швидко зібрав військо. Бій тривав майже цілий день, і, хоча ізраїльтяни не мали військового досвіду, завдяки Єгові вони здобули перемогу (Вх 17:8—14).

Приблизно через рік після виходу з Єгипту в Ізраїлі був проведений перепис усіх, хто міг служити у війську,— чоловіків від 20 років і більше. Всіх, хто пройшов перепис, налічувалося 603 550 (Чс 1:1—3, 45, 46). Згідно з іншим переписом, проведеним під кінець подорожі пустелею, чисельність війська дещо зменшилася і становила 601 730 (Чс 26:2, 51). Левіти звільнялися від військової служби, тому не входили в це число; їх рахували окремо (Чс 1:47—49; 3:14—39; 26:57, 62).

Звільнення від служби. Окрім левітів, від військової служби також звільняли: 1) того, хто «побудував новий дім і ще не поселився в ньому»; 2) того, хто «посадив виноградник і не зібрав першого врожаю»; 3) того, хто «заручився з жінкою і не встиг одружитися з нею»; 4) чоловіка, який «недавно одружився»,— він не повинен був служити у війську, а мав «цілий рік залиша[ти]ся вдома»; 5) того, хто боявся і мав у серці страх (Пв 20:5—8; 24:5).

Військовий устрій після завоювання Ханаану. Після того як Ізраїль осів у Ханаані, особливої потреби у великому постійному війську більше не було; біля кордонів набіги ворогів зазвичай відбивали місцеві племена. Коли потрібно було сформувати велике військо з кількох племен, Єгова призначав суддів, які брали на себе командування. До бою закликали різними способами: подавали звук сурми, використовували посланців або розсилали предмети, що служили знаками (Чс 10:9; Сд 3:27; 6:35; 19:29; 1См 11:7).

Імовірно, воїни самі забезпечували себе зброєю, серед якої були мечі, списи, дротики, пращі, луки та стріли. Зазвичай те саме стосувалося і провізії; тому Єссей надіслав продукти своїм синам, які служили в Сауловому війську (1См 17:17, 18). А втім, у Біблії описується один випадок, коли десята частина війська була відділена для того, щоб забезпечувати провізією решту воїнів (Сд 20:10).

В ізраїльському таборі перебував Єгова, тому воїни мали зберігати святість, бути церемоніально чистими (Пв 23:9—14). За Законом статеві зносини робили людину нечистою до наступного дня, через це і Давид, і Урія уникали інтимних стосунків, будучи на службі (Лв 15:16—18; 1См 21:1—6; 2См 11:6—11). Воїни язичницьких народів нерідко ґвалтували жінок з завойованих міст, але ізраїльтяни так не робили. Більш того, ізраїльтянин міг одружитися на полоненій жінці лише через місяць (Пв 21:10—13).

Військові перемоги Ізраїля залежали від Єгови, все ж організація війська відігравала важливу роль. Для цього призначали воєначальників і начальників над тисячами і сотнями. Священики давали настанови і піднімали дух воїнів (Чс 31:6, 14; Пв 20:2—4, 9). У часи суддів Єгова призначав суддю, який очолював військо. Також суддя розробляв стратегію бою. Застосовувалась різноманітна тактика: поділ на загони (зазвичай їх було три), атака зненацька, засідка, фронтальна атака, захоплення річкових бродів тощо (ІсН 8:9—22; 10:9; 11:7; Сд 3:28; 4:13, 14; 7:16; 9:43; 12:5).

Під час правління царів. Незадоволені теократичним устроєм, що діяв за днів суддів, ізраїльтяни захотіли бути «як усі інші народи» і мати царя, який би вів їхні війни (1См 8:20). Однак Самуїл попередив їх, що цар не буде воювати сам — він візьме їхніх синів «і одних зробить візниками своїх колісниць та вершниками, а інших змусить бігти перед колісницями» (1См 8:11, 12; див. БІГ, БІГУНИ). Цар був головнокомандувачем, а начальник війська був другим після нього (1См 14:50).

Саулове військо різнилося кількістю та потужністю, залежно від потреб. Одного разу його військо налічувало 330 000 воїнів (1См 11:8). Іншого ж разу Саул вибрав 3000 чоловіків і 1000 з них віддав під командування свого сина, Йонатана (1См 13:2). Порівняно з добре спорядженими філістимлянами, які отаборилися в Міхмаші, ізраїльтяни виглядали беззахисними. «В день бою ніхто з людей Саула і Йонатана не мав ані меча, ані списа, озброєні були тільки Саул та його син Йонатан». На противагу їм філістимляни, згідно з масоретським текстом, мали аж «30 000 бойових колісниць та 6000 кіннотників. Їхнє військо було таке численне, як пісок на березі моря» (1См 13:5, 22).

За часу правління Давида чисельність та боєздатність ізраїльського війська значно збільшилися. Наприклад, щоб зробити Давида царем замість Саула, в Хеврон прийшло 300 000 чоловіків, споряджених на війну (1Хр 12:23—38). У Давидовому війську служили також неізраїльтяни (2См 15:18; 20:7).

Устрій, за яким діяло військо, багато в чому лишився незмінним. Наприклад, Давид зберіг за собою становище головнокомандувача, призначав начальників над тисячами і над сотнями, а над ними ставив начальників війська, як-от Йоава, Авнера й Амасу (2См 18:1; 1Цр 2:32; 1Хр 13:1; 18:15). А втім, Давид запровадив і деякі нововведення. Військо було поділене на 12 груп (по 24 000 чоловіків у кожній; усього 288 000), які змінювали одна одну щомісяця, так що кожен воїн зазвичай служив лише один місяць на рік (1Хр 27:1—15). Це не означає, що всі 24 000 воїнів, які служили впродовж одного місяця, походили з того самого племені; натомість кожне плем’я надавало визначену кількість воїнів протягом цілого року.

Кіннота і колісниці. Вавилоняни, ассирійці та єгиптяни високо цінували бойові колісниці за їхню швидкість і маневреність. Тож не дивно, що колісниці стали символом військової потуги світових імперій. Однак в Ізраїлі за днів Давида, найвидатнішого ізраїльського воєначальника, військо складалося лише з піхотинців, озброєних ручною зброєю: мечем, списом, луком чи пращею. Очевидно, Давид пам’ятав слова Єгови про те, що перемога залежить не від коней (Пв 17:16; 20:1). Також він знав, що Єгова «кинув у морську глибінь» коней і колісниці фараона (Вх 15:1, 4) і відкрив небесні отвори, внаслідок чого «потік Кішон змив» військо Сісери, в якому було «900 бойових колісниць із залізними косами» (Сд 4:3; 5:21).

Тому, подібно як Ісус Навин колись перерізав жили коням ворога і спалив його колісниці, Давид перерізав жили коням, яких захопив у Гададезера, царя Цови. З великої кількості коней він лишив неушкодженими тільки 100 (ІсН 11:6—9; 2См 8:4). В одній зі своїх пісень Давид згадав, що його вороги покладаються на коней і колісниці, а тоді додав: «А ми будемо кликати ім’я Єгови, нашого Бога». «Марно надіятись, що кінь принесе порятунок» (Пс 20:7; 33:17). Книга Прислів’я каже: «На день битви готують коня, але спасіння дає Єгова» (Пр 21:31).

Царювання Соломона стало початком нової сторінки в історії ізраїльського війська. Хоча його правління було відносно мирним, він набував багато коней і колісниць. (Див. КОЛІСНИЦЯ.) Більшість коней він купував у Єгипті. Щоб розмістити нові військові загони, по всій території царства довелось побудувати цілі міста (1Цр 4:26; 9:19; 10:26, 29; 2Хр 1:14—17). Однак Єгова ніколи не благословляв цих нововведень, і після смерті Соломона та поділу царства ізраїльське військо почало занепадати. Пізніше пророк Ісая написав: «Горе тим, хто йде до Єгипту по допомогу, хто покладається на коней і надіється на бойові колісниці, бо їх дуже багато, і на бойових коней, бо вони сильні, а на Святого Ізраїлевого не дивиться, Єгову не шукає» (Іс 31:1).

В епоху розділеного царства. Відколи царство поділилося, між Юдою та Ізраїлем постійно панувала ворожнеча (1Цр 12:19, 21). Військо Авії, наступника царя Реговоама, налічувало лише 400 000 воїнів, коли проти нього виступив Єровоам з 800 000 воїнів. Незважаючи на значну перевагу ізраїльського війська, яке було вдвічі численнішим, мешканці південного царства перемогли, «бо покладалися на Єгову». В ізраїльському війську загинуло 500 000 воїнів (2Хр 13:3—18).

Обидва царства потерпали не лише від міжплемінних конфліктів, але й від нападів довколишніх язичницьких народів. Через загрозу з боку Сирії, північного сусіда, Ізраїлю доводилось утримувати постійне військо (2Цр 13:4—7). Царство Юди теж мусило відбивати напади язичницьких народів. Одного разу на нього напав Єгипет і забрав багато здобичі (1Цр 14:25—27). Іншого разу проти Юди виступила Ефіопія, яка мала мільйонне військо і 300 колісниць; військо царя Аси налічувало лише 580 000 воїнів. Та коли «Аса почав молитися до свого Бога Єгови», Єгова розбив вороже військо, і «загинули всі ефіопи, всі до одного» (2Хр 14:8—13).

Щось подібне сталося, коли моавітяни, аммонітяни й аммоніми виступили проти Йосафата. Хоча в його розпорядженні був 1 160 000 воїнів, він «постановив шукати Єгову», і Бог запевнив його: «Це не ваша битва, а Божа» (2Хр 17:12—19; 20:1—3, 15). Ця битва була незвичайною, адже «попереду озброєних чоловіків» ішов хор навчених співаків, які вигукували: «Дякуйте Єгові». У замішанні ворожі війська знищили одне одного (2Хр 20:21—23).

Римське військо. Римська армія, яка за правління Августа налічувала приблизно 300 000 воїнів, була організована за іншим зразком, ніж війська попередніх світових держав. Основною військовою одиницею в ній був легіон. По суті, це було самостійне об’єднання, велике повноцінне військо, а не спеціалізована частина більшої армії. Іноді легіони воювали разом, об’єднавши свої сили та ресурси під проводом централізованого командування. Наприклад, під час облоги Єрусалима в 70 р. н. е. Тит очолив чотири легіони. Все ж зазвичай кожен легіон діяв як окрема одиниця і виконував власне завдання. Крім того, існували ауксилії (лат. auxilia) — допоміжні загони, що складалися з мешканців імперії, які не були її громадянами. Часто в такі загони набирали добровольців, що мешкали в районі дислокації військ. Ауксилії (їм надавали підтримку легіони) розташовувалися вздовж кордонів імперії. Ідучи у відставку, воїн допоміжного загону отримував римське громадянство.

У різні періоди кількість легіонів відрізнялася і могла становити від 25 (чи менше) до 33. Так само відрізнялася чисельність легіону — вона коливалася від 4000 до 6000; у I ст. в легіоні зазвичай служило 6000 воїнів. Тож у Біблії слово «легіон», очевидно, вказує на невизначено велику кількість (Мт 26:53; Мр 5:9; Лк 8:30). В кожному легіоні був свій командир, який підпорядковувався безпосередньо імператору і командував шістьма трибунами, або хіліархами («воєначальниками», НС) (Мр 6:21; Ів 18:12; Дії 21:32—23:22; 25:23; див. ВОЄНАЧАЛЬНИК).

Легіон складався з 10 когорт, або загонів. Біблія згадує «загін, який називали італійським» і «загін Августа» (Дії 10:1; 27:1; див. АВГУСТА ЗАГІН). У 44 р. н. е., коли помер Ірод Агріппа, в Кесарії було п’ять когорт. Крім того, легіон поділявся на 60 ще менших підрозділів — центурій, у яких зазвичай служило по 100 воїнів. На чолі центурії стояв центуріон («сотник», НС). Він виконував дуже важливі обов’язки, зокрема тренував воїнів (Мт 8:5—13; 27:54; Дії 10:1; 21:32; 22:25, 26; 23:17, 23; 24:23; 27:1, 6, 11, 31, 43; див. СОТНИК). У кожному легіоні служило 10 офіцерів, які обіймали особливе становище і були охоронцями, гінцями, а іноді катами (Мр 6:27).

Римські легіони мали різноманітні прапори і емблеми із зображенням орла та інших тварин; у пізніші часи також стали використовувати статуетки імператора. Усі ці символи мали релігійне значення, вони вважалися священними і навіть були об’єктом поклоніння; воїни оберігали їх, не шкодуючи свого життя. Саме тому юдеї яро противилися присутності таких символів у Єрусалимі.

Ранні християни. Ранні християни не служили в римських військах — ані в легіонах, ані в ауксиліях. Вони вважали військову службу абсолютно несумісною з християнськими вченнями. Юстин Мученик (II ст. н. е.) у своєму «Діалозі з Трифоном» писав: «Кожен з нас раніше був сповнений війною, взаємним убивством і безчестям усякого роду, а тепер по цілій землі ми перемінили військові знаряддя: свої мечі на лемеші і списи на рільницькі знаряддя» (Иустин Мученик. Разговор с Трифоном иудеем. Гл. 110 // Св. Иустин, философ и мученик. Творения. М., 1995. С. 308). Тертулліан (бл. 200 р. н. е.) у трактаті «Про вінок воїна» (розд. XI) торкається питання, «чи християнину взагалі доречно займатися військовою справою». За допомогою Святого Письма він доводить неприйнятність військової служби як такої і робить підсумок: «Я проголошую військову справу неприпустимою для нас» (The Ante-Nicene Fathers. 1957. Vol. III. P. 99, 100).

«Уважний розгляд усієї наявної інформації показує, що до часу Марка Аврелія [121—180 рр. н. е.] жоден християнин не ставав воїном; і жоден воїн, ставши християнином, не залишався у війську» (Barnes E. W. The Rise of Christianity. 1947. P. 333). «Свідчення того, що в період між 60 і приблизно 165 рр. по Р. Х. хоч один християнин був воїном, вкрай скупі... Принаймні до часу правління Марка Аврелія жоден християнин не ставав воїном після свого хрещення» (Cadoux C. J. The Early Church and the World. 1955. P. 275, 276). «У другому столітті християнство... твердило про несумісність військової служби з християнством» (Ferrero G., Barbagallo C. A Short History of Rome. 1919. P. 382). «Християни поводились зовсім не так, як римляни... Оскільки Христос проповідував мир, вони відмовлялися ставати солдатами» (Platt N., Drummond M. J. Our World Through the Ages. 1961. P. 125). «Перші християни вважали, що воювати неправильно, і не служили у війську навіть тоді, коли імперія потребувала воїнів» (West R., West W. M. The New World’s Foundations in the Old. 1929. P. 131). «Християни... не йшли на державну чи військову службу» (The Great Events by Famous Historians / edited by R. Johnson. 1905. Vol. III. P. 246 [редакторська передмова до «Переслідування християн у Галлії, 177 р. по Р. Х.»]). «Тимчасом як християни проповідували правила пасивного підкорення, вони відмовлялися від будь-якої активної участі в цивільному управлінні або у військовій обороні імперії... Християнин аж ніяк не міг взяти на себе звання воїна, посадової особи чи правителя, не відмовившись від своїх святіших обов’язків» (Гиббон Э. История упадка и разрушения Римской империи. СПб., 1997. Ч. 2. С. 37).

Небесне військо. Вислів «військо небесне» передає думку про численну, організовану групу чогось або когось. У Біблії цей вислів іноді стосується зірок, а найчастіше — могутніх духовних створінь, ангелів, які підпорядковуються верховному командуванню Бога Єгови (Бт 2:1; Не 9:6). Вислів, перекладений як «Єгова, Бог військ», і його варіації вживаються в Єврейських Писаннях 283 рази (вперше — у 1См 1:3); його відповідник двічі вжитий у Грецьких Писаннях (Рм 9:29; Як 5:4; див. ЄГОВА, БОГ ВІЙСЬК). Коли в Біблії йдеться про ангелів-воїнів, то використовуються такі слова, як «легіони», «бойові колісниці», «вершники» тощо (2Цр 2:11, 12; 6:17; Мт 26:53). У таборі невидимих військ Єгови налічується «десятки тисяч, тисячі тисяч» бойових колісниць (Пс 68:17). Ця військова сила непереможна. «Князь війська Єгови» з оголеним мечем у руці з’явився Ісусу Навину і дав йому вказівки щодо захоплення Єрихона (ІсН 5:13—15). Один ангел з цього небесного війська за ніч убив 185 000 ассирійських воїнів (2Цр 19:35). Коли на небі вибухнула війна, Михаїл разом зі своїми ангелами скинув Сатану і його демонів на землю (Об 12:7—9, 12). «Небесні війська» виступлять слідом за «Царем над царями і Паном над панами», який нищитиме «дикого звіра і земних царів з їхніми військами», і тоді вороги зазнають неминучої загибелі (Об 19:14, 16, 19, 21). Могутнє невидиме військо Єгови захищає Його вірних служителів на землі (2Цр 6:17; Пс 34:7; 91:11; Дн 6:22; Мт 18:10; Дії 12:7—10; Єв 1:13, 14).

Див. також ВІЙНА; ВОЇН; ЗБРОЯ, ОБЛАДУНКИ.