Перш ніж з’явився християнський збір, серед правдивих поклонників Єгови були священики, які офіційно представляли Бога перед людьми, яким служили; вони навчали їх про Бога і його закони. Також священики представляли людей перед Богом, приносячи жертви, заступаючись і молячись за них. В Євреїв 5:1 пояснюється: «Кожен первосвященик, взятий з-поміж людей, призначається служити Богу заради їхнього блага, щоб приносити дари й жертви за гріхи». Словом «священик» перекладається єврейське слово коге́н і грецьке гіере́ус.

У стародавні часи. За днів патріархів роль священика у сім’ї виконував її голова, а після його смерті цей обов’язок переходив до старшого сина. Ще на початку людської історії Ной представляв свою родину як священик (Бт 8:20, 21). Патріарх Авраам мав дуже багато домашніх і, подорожуючи разом з ними від однієї місцевості до іншої, іноді будував жертовники і приносив Єгові жертви у місцях, де зупинявся (Бт 14:14; 12:7, 8; 13:4). Бог сказав про нього: «Я добре знаю Авраама і впевнений, що він накаже своїм синам та майбутнім нащадкам триматися доріг Єгови і чинити праведність та справедливість» (Бт 18:19). Ісак і Яків наслідували приклад Авраама (Бт 26:25; 31:54; 35:1—7, 14), а Йов (неізраїльтянин, але, очевидно, далекий родич Авраама) регулярно приносив Єгові жертви за своїх дітей, говорячи: «Може, сини мої згрішили і прокляли Бога у своєму серці» (Йв 1:4, 5; див. також Йв 42:8). Щоправда, стосовно цих чоловіків у Біблії не вживається слово коге́н або гіере́ус. Але про Їтра, голову сім’ї і тестя Мойсея, сказано, що він був «мідіянським священиком [коге́н]» (Вх 2:16; 3:1; 18:1).

Мелхиседек, цар Салима, був незвичайним священиком (коге́н). У Біблії немає інформації про його походження, народження чи смерть. Становище священика не передалось йому від батька, в нього не було ні попередників, ні наступників. Він був одночасно царем і священиком. Священство Мелхиседека було вищим, ніж священство левітів, адже, коли Авраам дав йому десятину і отримав від нього благословення, разом з цим патріархом десятину, можна сказати, дав і Левій, майбутній нащадок Авраама (Бт 14:18—20; Єв 7:4—10). Мелхиседек був прообразом Ісуса Христа; про Ісуса Біблія говорить, що він «повіки священик на подобу Мелхиседека» (Єв 7:17).

Очевидно, серед нащадків Якова (Ізраїля) голови сімей виконували роль священиків аж до того часу, поки Бог не відвів священицьке служіння левітам. Це пояснює, чому, привівши народ до гори Сінай, Бог наказав: «Нехай священики, які постійно наближаються до Єгови, освятяться, щоб Єгова не покарав їх» (Вх 19:22). Ці слова були сказані до того, як Єгова призначив священиками чоловіків з племені Левія. Але цікаво, що Аарону було дозволено піднятися на гору разом з Мойсеєм (хоча й не на саме верхів’я), і згодом саме він і його нащадки були призначені священиками (Вх 19:24). Так Єгова показав, що має намір зробити певні зміни: замість голів сімей священицьке служіння виконуватиме рід Аарона.

За часу дії Закон-угоди. Коли ізраїльтяни були в єгипетському рабстві, Єгова під час десятої кари вбив усіх первістків єгиптян і освятив для себе кожного первістка чоловічої статі з-поміж нащадків Ізраїля (Вх 12:29; Чс 3:13). Тож усі ізраїльські первістки належали Єгові, і він міг використовувати їх для особливого служіння. Наприклад, Бог міг призначити їх усіх священиками і доручити їм догляд за святинею. Однак він вибрав для священного служіння чоловіків з племені Левія і дозволив, щоб вони замінили первістків з 12 інших племен (нащадки Йосипових синів, Єфрема і Манасії, вважалися окремими племенами). Перепис показав, що кількість ізраїльських первістків віком від одного місяця і більше перевищувала кількість левітів на 273 особи, тож Бог наказав дати за кожного з них викуп у розмірі 5 шекелів (11 дол.); гроші віддали Аарону та його синам (Чс 3:11—16, 40—51). Ще до цього Єгова відділив чоловіків з родини Аарона, які теж були левітами, щоб вони служили священиками в Ізраїлі (Чс 1:1; 3:6—10).

Протягом тривалого часу перспективу стати «царством священиків і народом святим» мали тільки ізраїльтяни (Вх 19:6). Однак ця ситуація змінилася, коли народ відкинув Божого Сина. (Пор. Мт 21:43; 1Пт 2:7—10.)

Спочатку царем Ізраїля був Єгова. Пізніше він постановив, що царювання належатиме роду Давида. Єгова залишався невидимим Царем, але послуговувався нащадками Давида як своїми представниками і здійснював через них свою владу. Тому в Біблії говориться, що ці земні царі сиділи «на троні Єгови» (1Хр 29:23). Священство й далі було закріплене за родом Аарона. Отже, як царі, так і священики Бога Єгови, які виконували «священне служіння», походили виключно з ізраїльського народу (Рм 9:3, 4).

Посвячення священиків. Священицьке служіння людині доручає Бог; ніхто не може сам себе удостоїти такої честі (Єв 5:4). Аарон і його нащадки стали священиками згідно з «незмінною постановою» самого Єгови; вони були відділені від родини кегатівців, однієї з трьох головних родин племені Левія (Вх 6:16; 28:43). Але спершу Мойсей, який був левітом і посередником Закон-угоди, від імені Бога освятив Аарона і його синів та урочисто поклав на них священицькі обов’язки. Церемонія посвячення описана у 29-му розділі книги Вихід і 8-му розділі книги Левіт. Очевидно, вона тривала сім днів, з 1 по 7 нісана 1512 р. до н. е. (Див. ПОСВЯЧЕННЯ.) Посвячені священики почали своє служіння народу наступного дня, 8 нісана.

Вимоги. Єгова встановив вимоги для нащадків Аарона, які мали служити біля жертовника. Священиком міг бути тільки той, хто не мав жодної фізичної вади. Інакше йому не дозволялося наближатися до жертовника, щоб скласти приношення, чи підходити до завіси, яка була між Святим і Найсвятішим відділеннями святого намету. А втім, такий чоловік мав право на частку з десятин і «з того, що святе», тобто їжі, призначеної для священиків (Лв 21:16—23).

У Біблії не вказуються вікові рамки для служіння священиком, однак згадується, що під час перепису, проведеного біля гори Сінай, були пораховані кегатівці віком від 30 до 50 років (Чс 4:3). Левіти починали служіння при святині у 25 років (за днів царя Давида цей поріг було знижено до 20) (Чс 8:24; 1Хр 23:24). Якщо левіт не служив священиком, то він завершував обов’язкове служіння при святині в 50 років, але для священиків такого обмеження не було (Чс 8:25, 26; див. ЛЕВІТИ).

Утримання. Плем’я Левія не отримало окремого спадкового наділу, воно було розпорошеним по краю Ізраїля. Левітам виділили 48 міст, в яких жили вони самі, їхні сім’ї та худоба. З цих міст 13 призначалися священикам (Бт 49:5, 7; ІсН 21:1—11). Також священицьким було одне з міст-сховищ, Хеврон (ІсН 21:13). Левіти не отримали наділу тому, що їхньою «часткою і спадщиною серед ізраїльтян» був Єгова (Чс 18:20). Вони виконували призначене їм служіння, а також піклувалися про свої доми і про пасовища довкола їхніх міст. Також вони доглядали за іншими земельними ділянками, які ізраїльтяни присвячували для справ, пов’язаних зі святинею (Лв 27:21, 28). Єгова подбав про левітів, наказавши іншим 12 племенам приносити їм десятину з усього, що давала земля (Чс 18:21—24). З отриманих десятин левіти віддавали найліпшу десяту частину священикам (Чс 18:25—29; Не 10:38, 39). Таким чином священики мали 1 відсоток від усього врожаю і могли присвячувати весь свій час і сили служінню Богу.

Ізраїльські священики отримували щедру матеріальну допомогу, але не володіли такими багатствами і розкошами, як священики язичницьких народів. Наприклад, у Єгипті деякі землі належали священикам (Бт 47:22, 26); вдаючись до шахрайства та обману, вони стали найбагатшими і найвпливовішими людьми країни. Єгиптолог Джеймс Брестед у своїй праці зазначає, що в епоху так званої двадцятої династії фараон, по суті, став маріонеткою (Breasted J. A History of the Ancient Egyptians. 1908. P. 355, 356, 431, 432). Єгипетські священики володіли багатою на золото Нубією і великою провінцією Верхній Ніл. Верховний жрець мав неабияку владу у фінансових питаннях (вищим за нього був тільки головний скарбник). Він командував усім військом і розпоряджався скарбницею. На пам’ятниках його зображали помпезніше, ніж фараона.

Лише коли ізраїльтяни занедбували поклоніння і переставали сплачувати десятину, священики та інші левіти опинялися в скрутному становищі і були змушені працювати, щоб забезпечувати себе і свої сім’ї. Через байдужість до святині і небажання підтримувати служіння, яке в ній виконувалось, страждав і сам народ, адже не міг зміцнювати свою духовність і набувати знання про Єгову (Не 13:10—13; див. також Мл 3:8—10).

Священики отримували: 1) Десятини. 2) Гроші, заплачені як викуп за кожного первістка з людей і тварин, або м’ясо, якщо це був первісток з биків, баранів чи козлів (Чс 18:14—19). 3) Плату за освячених людей та майно; усе, що було присвячене Єгові (Лв 27). 4) Деякі частини приношень, які складав народ; хліби представлення (Лв 6:25, 26, 29; 7:6—10; Чс 18:8—14). 5) Частку з приношень, які люди складали, жертвуючи найліпше з перших стиглих плодів землі, а саме з зерна, вина та олії (Вх 23:19; Лв 2:14—16; 22:10 [«сторонній» в Лв 22:10 означає особу, яка не була священиком]; Пв 14:22—27; 26:1—10). За винятком деяких частин, призначених виключно священикам (Лв 6:29), пожертви могли їсти їхні сини, дочки і в деяких випадках інші домашні, навіть раби (Лв 10:14; 22:10—13). 6) Безперечно, частку з десятини, яку ізраїльтяни сплачували раз на три роки для левітів і нужденних (Пв 14:28, 29; 26:12). 7) Частку з воєнної здобичі (Чс 31:26—30).

Одяг. Священики виконували своє служіння босоніж, адже земля, на якій стояла святиня, була святою. (Пор. Вх 3:5.) У вказівках щодо їхнього одягу нічого не згадується про сандалії (Вх 28:1—43). Для пристойності священики носили лляні штани довжиною до колін, «щоб прикрити... голе тіло» і «щоб вони не стягнули на себе вини і не померли» (Вх 28:42, 43). Поверх штанів вони носили довгу сорочку з тонкої лляної пряжі, яку підв’язували лляним поясом. На голову вони «намот[ували]» головний убір (Лв 8:13, прим.; Вх 28:40; 39:27—29). Він, мабуть, дещо відрізнявся від уже готового тюрбана, який одягали на голову первосвященика (Лв 8:9). Схоже, що в пізніші часи священики іноді носили лляний ефод, однак він не мав такої багатої вишивки, як ефод первосвященика. (Пор. 1См 2:18.)

Постанови для священиків і їхні обов’язки. Священики були зобов’язані дотримуватися високих моральних норм і правил особистої гігієни. Перш ніж увійти в намет зборів або скласти приношення на жертовнику, вони мали помити руки і ноги, «щоб не померти»; для цього на подвір’ї була спеціальна умивальниця (Вх 30:17—21; 40:30—32). Під страхом смерті їм заборонялося пити вино чи будь-які інші алкогольні напої під час виконання своїх обов’язків у святині (Лв 10:8—11). Також їм не можна було торкатися трупів та оплакувати померлих, бо через це вони на деякий час стали б нечистими і не могли б виконувати служіння. Однак священику дозволялося опоганити себе через близького родича (цей дозвіл не поширювався на первосвященика): матір, батька, сина, дочку, брата або незайману сестру (очевидно, мова йде про сестру, яка жила поряд чи разом з ним); до кола близьких, можливо, належала і дружина (Лв 21:1—4). Священик, який став нечистим через проказу, виділення, дотик до мертвого тіла або ще чогось нечистого, не міг їсти «те, що святе» і виконувати служіння при святині, інакше він мав померти (Лв 22:1—9).

Єгова наказав священикам не голити голови і бороди по краях і не робити порізів на тілі, що було поширено серед язичницьких жерців (Лв 21:5, 6; 19:28; 1Цр 18:28). Тимчасом як первосвященик міг одружитися лише з незайманою дівчиною, іншим священикам дозволялося брати за дружину вдову, але не дозволялося одружуватися з розлученою жінкою чи повією (Лв 21:7, 8; пор. Лв 21:10, 13, 14). Очевидно, всі члени сім’ї первосвященика мали дотримуватися високих моральних норм і поводитись достойно з огляду на його особливе становище. Якщо дочка священика ставала повією, її мали вбити, а тоді спалити як щось огидне для Бога (Лв 21:9).

У пустелі, коли табір мав рушати, Аарон і його сини накривали все приладдя намету зборів. Лише після цього дозволялося підійти іншим кегатівцям, які мали переносити його; порушення цієї вказівки загрожувало їм смертю. На новому місці Аарон та його сини знімали покривала і знову споруджували намет (Чс 4:5—15). Також священики переносили ковчег угоди (ІсН 3:3, 13, 15, 17; 1Цр 8:3—6).

Священики мали обов’язок сурмити у святі сурми; так вони давали народу керівництво, коли треба було вирушити в дорогу чи розбити табір, скли́кати громаду, піти в бій або відзначити свято для Єгови (Чс 10:1—10). Священики і левіти звільнялися від військової служби, але вони сурмили в сурми і співали, ідучи попереду війська (Чс 1:47—49; 2:33; ІсН 6:4; 2Хр 13:12).

У святині священики виконували різні обов’язки: різали тварин, яких ізраїльтяни приносили в жертву, кропили кров’ю жертовник і підтримували на ньому вогонь, розділяли тварин на частини, варили м’ясо і приймали від людей решту приношень, як-от хлібне приношення. Вони займалися питаннями, пов’язаними з нечистотою, особливими обітницями тощо (Лв, розд. 1—7; 12:6; розд. 13—15; Чс 6:1—21; Лк 2:22—24). Священики відповідали за цілопалення, які складали зранку та ввечері, і за всі інші жертви, які регулярно приносили у святині (окрім тих жертвоприношень, якими займався первосвященик), а також спалювали фіміам на золотому жертовнику (Вх 29:38—42; Чс 28:1—10; 2Хр 13:10, 11). Священики підрізали ґноти в каганцях, слідкували, щоб у них завжди була олія (Вх 27:20, 21), і дбали про святу олію помазання та фіміам (Чс 4:16). На урочистих зібраннях вони благословляли народ відповідно до вказівки, записаної в Числа 6:22—27. Коли ж первосвященик входив у Найсвятіше, щоб здійснити примирення, всім іншим священикам заборонялося перебувати у святині (Лв 16:17).

Обов’язок пояснювати Божий закон лежав перш за все на священиках. Крім того, вони відігравали важливу роль у судових справах в Ізраїлі. Вони допомагали суддям у своїх містах, а також брали участь у розгляді особливо складних справ, якщо суд якогось міста не міг винести присуд (Пв 17:8, 9). У випадку нерозкритого вбивства вони співпрацювали зі старійшинами міста і стежили за виконанням процедури, завдяки якій з міста знімалася вина в пролитті крові (Пв 21:1, 2, 5). Якщо в якогось чоловіка з’являлися ревнощі і він звинувачував свою дружину в подружній зраді, її слід було привести до святині, і там священик мав виконати встановлену процедуру, під час якої Єгова давав зрозуміти, винна та жінка чи ні (Чс 5:11—31). Люди мали з повагою ставитися до всіх судових рішень, які виносили священики та призначені судді; неповага і непокора каралися смертю (Чс 15:30; Пв 17:10—13).

Священики навчали Закону, читаючи і пояснюючи його тим, хто приходив у святиню поклонятися Єгові. Вони мали багато нагод навчати людей — як при святині, так і в інших місцях,— навіть тоді, коли була не їхня черга нести службу (Пв 33:10; 2Хр 15:3; 17:7—9; Мл 2:7). Повернувшись з Вавилону в Єрусалим, священик Ездра та інші священики й левіти, які йому допомагали, зібрали народ і не одну годину читали Закон уголос та пояснювали його (Не 8:1—15).

Настанови священиків оберігали народ, сприяючи його духовному і фізичному здоров’ю. Якщо виникала підозра, що людину, одяг чи будинок вразила проказа, священик визначав, чисті вони чи ні, і стежив за тим, щоб виконувалися вказівки щодо карантину. Він також здійснював обряд очищення для тих, хто опоганився, доторкнувшись до мертвого тіла, або ж став нечистим, скажімо, через патологічні виділення (Лв 13—15).

Як серед ізраїльських священиків розподілялися обов’язки, пов’язані зі служінням у храмі?

Цар Давид поділив священиків на 24 групи, або черги: 16 були з нащадків Елеазара, а 8 — з нащадків Ітамара (1Хр 24:1—19). Однак з вавилонського вигнання (принаймні спочатку) повернулися священики лише з чотирьох груп (Езд 2:36—39). Дехто припускає, що, аби відновити колишній устрій, ці чотири родини розділилися на 24 групи. Біблеїст Альфред Едершейм стверджує, що для цього кожна родина витягнула по п’ять жеребків за тих, хто не повернувся, і так утворилося ще 20 груп, яким дали імена відсутніх родин (Edersheim A. The Temple. 1874. P. 63). Захарій, батько Івана Хрестителя, був священиком з восьмої групи — з групи Авії . Якщо згадане вище припущення відповідає дійсності, то цілком можливо, що насправді Захарій не був нащадком Авії, а належав до групи, яка називалася його іменем (1Хр 24:10; Лк 1:5). А втім, для конкретних висновків щодо цього наявної інформації недостатньо.

У храмі священики виконували своє служіння під наглядом начальників. Деякі обов’язки розподілялися жеребкуванням. Кожна з 24 груп служила двічі на рік по одному тижню. Однак у святкову пору, коли тисячі людей приносили жертви, участь у служінні, очевидно, брали всі священики, як це було під час присвячення храму (1Хр 24:1—18, 31; 2Хр 5:11; пор. 2Хр 29:31—35; 30:23—25; 35:10—19). Священик міг допомагати і в інший період, але він не мав заважати тим, хто служив під час своєї черги. Згідно з рабинською традицією, в часи Ісуса священиків було дуже багато, тому тижневе служіння ділили між родинами, з яких складалася група. Залежно від кількості родин у групі, кожна з них служила один або кілька днів.

Імовірно, спалювання фіміаму на золотому жертовнику вважалося найпочеснішим обов’язком під час щоденного служіння в храмі. Фіміам спалювали після жертвоприношення, і в цей час люди молилися за межами святині. Згідно з рабинською традицією, священики для цього завдання обиралися жеребком, але ніхто не міг виконувати його повторно, поки ще були ті, хто цього не робив (Там само. P. 135, 137, 138). Якщо все відбувалося саме так, то зазвичай священик мав честь спалювати фіміам лише раз у житті. Саме цей обов’язок виконував Захарій, коли йому з’явився ангел Гавриїл і сповістив, що в нього і його дружини Єлизавети народиться син. Коли Захарій вийшов зі святині і не міг говорити, люди по його вигляду зрозуміли, що він бачив щось надприродне; про цю подію стало широко відомо (Лк 1:8—23).

Схоже, що кожної суботи священики міняли хліби представлення. Також у суботу одна священицька група закінчувала своє тижневе служіння, а інша приступала до нього. Виконуючи ці та інші обов’язки, священики не порушували закону про суботу (Мт 12:2—5; пор. 1См 21:6; 2Цр 11:5—7; 2Хр 23:8).

Відданість. Коли десять племен під проводом Єровоама збунтувалися проти царя Реговоама і утворили північне царство Ізраїля, плем’я Левія залишилося вірним і приєдналося до двоплемінного царства Юди та Веніямина. Єровоам запровадив поклоніння золотим телятам і призначив священиками чоловіків, які не були левітами, а священиків Єгови, Ааронових нащадків, повиганяв (1Цр 12:31, 32; 13:33; 2Хр 11:14; 13:9). І, хоча згодом у Юді багато священиків стали невірними Єгові, були й такі, що допомагали ізраїльтянам зберігати відданість Богові (2Хр 23:1, 16; 24:2, 16; 26:17—20; 34:14, 15; Зх 3:1; 6:11). У дні, коли служив Ісус і його апостоли, первосвященики були дуже зіпсутими, але чимало священиків щиро любили Єгову. Про це свідчить той факт, що невдовзі після Ісусової смерті «багато священиків наверталися на віру» (Дії 6:7).

Інші значення слова «священик». У Псалмі 99:6 Мойсея названо священиком, оскільки він служив посередником і мав честь провести у святині церемонію освячення, під час якої на Аарона і його синів було покладено священицькі обов’язки. Також Мойсей заступався за Ізраїль, кличучи ім’я Єгови (Чс 14:13—20). Крім того, слово «священик» іноді вживалося в значенні «заступник» або «начальник». У переліку начальників, які служили за царювання Давида, говориться: «Давидові сини були начальниками при цареві [букв. «стали священиками»]» (2См 8:18, прим.; пор. 2См 20:26, прим.; 1Цр 4:5; 1Хр 18:17).

Християнське священство. Єгова пообіцяв ізраїльтянам: якщо вони будуть дотримуватись укладеної з ним угоди, то стануть для нього «царством священиків і народом святим» (Вх 19:6). Однак служіння священиків з Ааронового роду було «тінню» величнішого священства і мало тривати лише до його запровадження (Єв 8:4, 5). Отже, Ааронове священство мало тривати доти, доки не припинить свою дію Закон-угода і не набуде чинності нова угода (Єв 7:11—14; 8:6, 7, 13). Спочатку тільки ізраїльтяни мали можливість стати священиками Єгови в обіцяному Божому Царстві; згодом її отримали і люди з інших народів (Дії 10:34, 35; 15:14; Рм 10:21).

Лише невелика частина юдеїв прийняла Христа; тож зі всього Ізраїля не набралось потрібної кількості тих, хто повинен був утворити справжнє царство священиків і народ святий (Рм 11:7, 20). За декілька століть до того через свого пророка Осію Бог попередив невірний Ізраїль: «За те, що ти відкинув знання, я відкину тебе, і ти більше не будеш служити мені священиком. Оскільки ти забув закон свого Бога, я теж забуду твоїх синів» (Ос 4:6). Щось подібне Ісус сказав юдейським провідникам: «Боже Царство буде забране від вас і дане народу, який приносить плоди Царства» (Мт 21:43). І все ж, коли Ісус Христос був на землі, він підкорявся Закону і визнавав священство Аарона; тому, зціливши прокажених, він наказав їм піти до священика і скласти необхідне приношення (Мт 8:4; Мр 1:44; Лк 17:14).

У П’ятидесятницю 33 р. н. е. Закон-угода перестала діяти і набула чинності «ліпша угода», тобто нова угода (Єв 8:6—9). Того дня Бог вказав на цю зміну, виливши на учнів Христа святий дух. Апостол Петро пояснив юдеям, які прибули з різних країв, що відтепер вони зможуть спастися, тільки якщо покаються і визнають Ісуса Христа (Дії 2; Єв 2:1—4). Згодом, згадавши в одному зі своїх листів, що юдейські «будівельники» відкинули Ісуса Христа як наріжний камінь, Петро написав християнам: «Але ви “рід вибраний, священство царське, народ святий, люди, які стали особливою власністю”» (1Пт 2:7—9).

Крім того, Петро сказав тим, хто належить до нового священства: «З вас самих, як із живого каміння, будується духовний дім, щоб ви стали святим священством і через Ісуса Христа приносили духовні жертви, приємні Богові» (1Пт 2:5). Ісус Христос є їхнім Первосвящеником, а вони, подібно до Ааронових синів, є священиками і підпорядковуються йому (Єв 3:1; 8:1). Але, на відміну від священиків з Ааронового роду, які не могли бути царями, Христос і його співспадкоємці — «священство царське» — служать і царями, і священиками. У біблійній книзі Об’явлення апостол Іван пояснив, що Ісус Христос «власною кров’ю звільнив [своїх послідовників] від гріхів» і «сформував з [них] царство та зробив [їх] священиками свого Бога й Батька» (Об 1:5, 6).

Ця остання книга Біблії також називає кількість підпорядкованих Христу священиків. Ті, з кого Ісус Христос «сформував... царство та зробив... священиками нашого Бога», співали нову пісню, в якій говориться, що вони куплені Христовою кров’ю (Об 5:9, 10). Кількість тих, хто співає нову пісню, хто «куплений з-поміж людей як перші плоди для Бога та Ягняти», становить 144 000 (Об 14:1—5). Далі про них говориться, що після воскресіння до неба вони приєднуються до Ісуса і стають «священиками Бога та Христа», з яким царюють під час його Тисячолітнього правління (Об 20:4, 6).

Якщо проаналізувати служіння священиків в Ізраїлі, їхні обов’язки, а також те, яку користь їхнє служіння приносило народу (Єв 8:5), то можна уявити, яку користь і благословення принесе мешканцям землі досконале і вічне священицьке служіння Ісуса Христа і підпорядкованих йому священиків протягом Тисячолітнього правління. Вони будуть навчати людей Божого закону (Мл 2:7), допомагатимуть їм отримати цілковите прощення гріхів на основі викупної жертви великого Первосвященика і зцілитись від усіх недуг (Мр 2:9—12; Єв 9:12—14; 10:1—4, 10), визначатимуть, що чисте і нечисте в очах Бога, та усуватимуть всяку нечистоту (Лв 13—15), праведно судитимуть людей і дбатимуть про те, щоб справедливі закони Єгови діяли по цілій землі (Пв 17:8—13).

Стародавній намет зборів у пустелі був місцем, де серед людей перебував Бог, святинею, де люди могли до нього наближатись. Так само протягом 1000 років «намет Бога» буде з людьми, але Бог зливатиме на них більше благословень і ці благословення будуть тривалішими, оскільки він підтримуватиме з людьми стосунки через свого великого Первосвященика, Ісуса Христа, і через 144 000 підпорядкованих Христу священиків (вони служитимуть у величному духовному храмі, прообразом якого був святий намет) (Вх 25:8; Єв 4:14; Об 1:6; 21:3). Завдяки служінню цих царів і священиків люди стануть по-справжньому щасливими, як були щасливими стародавні ізраїльтяни, коли їхні царі та священики залишались вірними Богові — тоді «мешканці Юди та Ізраїлю були такі численні, як пісок на березі моря. Вони їли, пили та веселились» і «жили безпечно, кожен під своєю виноградною лозою і під своїм фіговим деревом» (1Цр 4:20, 25).

Язичницькі священики. У стародавніх народах теж були священики, через яких люди зверталися до своїх богів. Ті священики користувалися великим впливом та глибокою пошаною в народі і зазвичай належали до правлячого класу чи наближених правителя. Вони були найосвіченішими людьми, однак простих людей тримали у невігластві. Завдяки цьому вони легко наживалися на людях, які були забобонні і боялися всього невідомого. Наприклад, єгиптяни поклонялися річці Ніл і вірили, що священики мають божественну владу над її сезонним розливом, від якого залежав урожай.

На відміну від язичницьких священиків, яким було вигідно, щоб люди залишалися темними невігласами, священики в Ізраїлі постійно читали і пояснювали Закон усьому народу. Кожен повинен був знати Бога і його закон (Пв 6:1—3). Ізраїльтяни були письменними, адже Єгова наказав їм читати закон своїм дітям і навчати їх (Пв 6:4—9).

Ізраїльське священство було створене не за зразком язичницького. Незважаючи на вищенаведені факти, дехто твердить, ніби ізраїльське священство і чимало його ритуалів були запозичені з Єгипту. Такі люди вважають, що на Мойсея, посередника Закон-угоди, сильно вплинуло його життя в Єгипті, навчання при дворі фараона і обізнаність зі «всією мудрістю єгиптян» (Дії 7:22). Однак вони не враховують того факту, що Мойсей, хоча й передав Ізраїлю Закон, у жодному разі не був його автором. Законодавцем Ізраїля був Бог Єгова (Іс 33:22), який дав Закон через ангелів рукою посередника, Мойсея (Гл 3:19).

За кожною вказівкою щодо поклоніння ізраїльтян стояв сам Бог. Він дав Мойсею план намету зборів (Вх 26:30) і наказав йому: «Дивись, зроби все за зразком, який було показано тобі на горі» (Єв 8:5; Вх 25:40). Служіння у святині було впроваджене за наказом Єгови і під його керівництвом. Біблія неодноразово наголошує на цьому, говорячи, що Мойсей та ізраїльтяни «зробили все так, як Єгова наказав Мойсею, саме так вони й зробили». «Усю цю роботу ізраїльтяни виконали саме так, як Єгова наказав Мойсею. Коли Мойсей оглянув усю роботу, то побачив, що вони зробили все так, як Єгова наказав». «І Мойсей зробив усе так, як Єгова наказав, саме так він і зробив» (Вх 39:32, 42, 43; 40:16).

На думку єгиптологів, одяг ізраїльських священиків де в чому нагадував одяг священиків Єгипту; наприклад, він був з льону. Також і єгипетські священики, і левіти голили тіло (хоча цього не робили ізраїльські священики; Чс 8:7). І ті, і ті здійснювали омивання. Але хіба ці кілька подібностей доводять, що єгипетське та ізраїльське священства мали спільне походження або що одне пішло від іншого? По цілому світі у виготовленні одягу, будівництві та побуті (скажімо, в питаннях гігієни) часто застосовуються подібні матеріали та методи. Але це не обов’язково означає, що одне походить від іншого або що певний одяг чи церемонії мають однакове релігійне або символічне значення.

Між одягом і обов’язками єгипетських та ізраїльських священиків було значно більше відмінностей, ніж подібностей. Наприклад, ізраїльські священики служили босоніж, а єгипетські носили сандалії. Покрій їхнього одягу був зовсім різний; крім того, вбрання та аксесуари єгипетських священиків були прикрашені символами, пов’язаними з поклонінням фальшивим богам. Вони голили голову і носили перуки, чого ізраїльські священики не робили (Лв 21:5), а їхні головні убори, беручи до уваги єгипетські пам’ятки, були зовсім не подібні на ізраїльські. До того ж Єгова чітко наказав ізраїльтянам не переймати релігійних звичаїв і судової практики Єгипту чи інших народів (Лв 18:1—4; Пв 6:14; 7:1—6).

Отже, аргументи тих, хто вважає, що ізраїльське священство було запозичене з Єгипту, безпідставні. Варто пам’ятати, що ідея жертвоприношень і священства походить від Бога і ще на початку людської історії вона мала місце у житті вірних Богу чоловіків, як-от Авеля і Ноя, а в патріархальні часи — у житті Авраама та інших. Поступово ці поняття поширилися серед усіх народів, але з часом спотворилися і набули різних форм, оскільки люди покинули правдивого Бога і чисте поклоніння. Маючи вроджене бажання поклонятися комусь, але не маючи керівництва Єгови, язичницькі народи започаткували багато неправильних і навіть аморальних обрядів, які не мають нічого спільного з правдивим поклонінням.

Огидні звичаї язичницьких священиків. Єгипетські жерці виступали проти Мойсея, коли він приходив до фараона, і, вдаючись до магії, намагались дискредитувати Мойсея і знеславити його Бога Єгову (Вх 7:11—13, 22; 8:7; 2Тм 3:8). Але вони зазнали приниження і були змушені визнати свою поразку (Вх 8:18, 19; 9:11). Поклонники аммонітського бога Молоха приносили в жертву своїх синів та дочок, спалюючи їх у вогні (1Цр 11:5; 2Цр 23:10; Лв 18:21; 20:2—5). Ханаанці, які поклонялися Ваалу, наслідували цей огидний звичай, а також вдавались до самобичування і виконували безсоромні й гидкі ритуали (Чс 25:1—3; 1Цр 18:25—28; Єр 19:5). Священики філістимського бога Дагона і вавилонські священики Мардука, Бела та Іштар займались магією і ворожінням (1См 6:2—9; Єз 21:21; Дн 2:2, 27; 4:7, 9). Усі вони поклонялися зображенням з дерева, каменю і металу. Навіть Єровоам, цар десятиплемінного царства Ізраїля, поставив священиків, які брали провід у поклонінні золотим телятам і «схожим на козлів демонам»; так він хотів відвернути людей від правдивого поклоніння в Єрусалимі (2Хр 11:15; 13:9; див. також МИХАЙ № 1).

Священство, яке Бог засуджував. Єгова завжди противився усім цим звичаям і ритуалам, які, по суті, являли собою поклоніння демонам (1Кр 10:20; Пв 18:9—13; Іс 8:19; Об 22:15). Коли фальшиві божки чи їхні священики кидали виклик Єгові, то він щоразу їх принижував (1См 5:1—5; Дн 2:2, 7—12, 29, 30; 5:15). Багато їхніх священиків і пророків були покарані смертю (1Цр 18:40; 2Цр 10:19, 25—28; 11:18; 2Хр 23:17). У часи, коли діяла Закон-угода, священство Аарона і його нащадків було єдиним, яке Єгова визнавав. Тому логічно зробити висновок, що сьогодні наблизитись до Єгови можна лише одним способом — через священство Ісуса Христа, на якого пророчо вказувало священство Аарона і який є Більшим Первосвящеником на подобу Мелхиседека (Дії 4:12; Єв 4:14; 1Ів 2:1, 2). Правдиві Божі служителі не повинні мати нічого спільного з будь-яким священством, яке чинить опір цьому призначеному Богом Царю-Священику та священикам, що служать під його керівництвом (Пв 18:18, 19; Дії 3:22, 23; Об 18:4, 24).

Див. ПЕРВОСВЯЩЕНИК.