Ці слова походять від назви племені ґрайко́й, яке жило на Пн. Зх. Греції. Римляни називали так (лат. graeci) усіх мешканців Греції. Зрештою навіть Арістотель у своїх працях використовував слово ґрайко́й у подібному значенні.

З VIII ст. до н. е. в ассирійських клинописах і перських та єгипетських повідомленнях з’являється інша давня назва, іонійці. Вона походить від імені Явана (євр. Йава́н) — сина Яфета і внука Ноя. Яван був предком давніх народів, які населяли Грецію і довколишні острови, а також, очевидно, Кіпр, пд. Італію, Сицилію та Іспанію (Бт 10:1, 2, 4, 5; 1Хр 1:4, 5, 7; див. ЕЛІША, КІТТІМ, ЯВАН).

Хоча Іонічними сьогодні називають море між пд. Італією і пд. Грецією та групу островів уздовж зх. узбережжя Греції, ця назва раніше використовувалась ширше, подібно до того, як в Єврейських Писаннях використовується слово «Яван». У VIII ст. до н. е. пророк Ісая передрікав час, коли юдеї, які повернуться з неволі, підуть до далеких народів, у тому числі до «Тувалу і Явану, на далекі острови» (Іс 66:19).

У Грецьких Писаннях словом «Греція» перекладено грец. Гелла́с (Дії 20:2), а словом «греки» — ге́лленес. Греки почали вживати ці назви за кілька століть до нашої ери і користуються ними дотепер. Слово Гелла́с, можливо, походить від імені Еліши, одного з синів Явана (Бт 10:4). Після того як у 146 р. до н. е. римляни захопили центральну і пд. частини Греції, ці території стали також називати Ахайєю.

Географічні особливості Греції. Греція займала пд. частину гористого Балканського півострова і поблизькі острови в Іонічному морі на Зх. та в Егейському морі на Сх. На Пд. її омивало Середземне море. А пн. кордон визначити неможливо зокрема тому, що на початках мешканці Греції, яванівці, не були об’єднані в один народ. Однак пізніше Греція стала займати територію аж до Іллірії (на узбережжі Адріатичного моря) та Македонії. Можливо, македоняни і греки навіть мали спільне походження.

У минулому, як і сьогодні, Греція мала нерівний і скелястий рельєф. Приблизно три четвертих її території займали вапнякові гори, схили яких вкривали густі ліси. У краю було мало родючих долин та рівнин і переважали кам’янисті ґрунти, а це дуже ускладнювало заняття землеробством. Але завдяки м’якому клімату в Греції чудово росли оливки та виноград. Також там вирощували ячмінь, пшеницю, яблука, інжир і гранати. На необроблених землях паслися отари овець і кіз. На території Греції були поклади срібла, цинку, міді та свинцю, а в горах добували вдосталь високоякісного мармуру. У книзі Єзекіїля згадується, що Яван торгував з Тиром різним крамом, зокрема «виробами з міді» (Єз 27:1—3, 13).

Переваги близькості до моря. Через гірський рельєф подорожі суходолом займали багато часу і дуже виснажували. В дощові зими вози часто грузли в болоті. Тому для греків найкращим шляхом сполучення було море. Уздовж довгої берегової лінії, порізаної численними бухтами й затоками, містилося чимало гаваней, в яких могли знайти захист кораблі. Кілька заток глибоко врізалися в материк, тому лише деякі місця Стародавньої Греції були віддалені від моря більш як на 60 км. Півострів Пелопоннес, пд. частина материкової Греції, з’єднувався з центральною Грецією тільки вузьким перешийком між затокою Саронікос і Коринфською затокою. (Сьогодні цей перешийок перетинає безшлюзовий Коринфський канал довжиною прибл. 6 км, тому Пелопоннес повністю відділений від материка.)

Грецькі яванівці були мореплавцями з найдавніших часів. Від пн.-зх. узбережжя Греції до «каблука» італійського «чобітка» — лише 160 км через протоку Отранто. На Сх. численні острови, що являли собою верхівки підводних гір, тягнулися ланцюжком через Егейське море і полегшували подорожі до Малої Азії. З пн.-сх. частини Егейського моря через вузьку протоку Геллеспонт (також відому як Дарданелли) можна було дістатися до Мармурового моря, а далі через протоку Босфор — аж до Чорного. Також у давнину грецькі кораблі, пливучи вздовж пд. узбережжя Малої Азії, подорожували до берегів Сирії та Палестини. За день корабель міг подолати близько100 км. Тому, щоб листи Павла,— які він, мабуть, написав у Коринфі,— потрапили до фессалонікійців у Македонію, потрібно було тиждень або й більше, залежно від погодних умов і кількості зупинок у портах.

Грецький вплив поширювався за межі материкової Греції, оскільки багато грецьких поселень існувало в сусідніх землях. Численні острови, якими були всіяні Іонічне та Егейське моря, теж вважалися частиною Греції. До так званої Великої Греції (лат. Graecia Magna) належали і пд. Італія та Сицилія. Історія показує, що грецькі яванівці підтримували зв’язки, в тому числі торгові, з яванівцями з Таршішу (Іспанія), значно перевершуючи в цьому фінікійців. Подібні зв’язки існували між греками і яванівцями з Кіпру.

Походження грецьких племен. Сучасні історики мають різні погляди стосовно походження грецьких племен і того, як вони потрапили на територію Греції. Поширена теорія про послідовні «вторгнення» пн. племен ґрунтується здебільшого на грецьких міфах і припущеннях археологів. Насправді, достовірні історичні відомості про Грецію з’являються лише приблизно у VIII ст. до н. е. (першу Олімпіаду провели в 776 р. до н. е.), а безперервні записи можна простежити тільки починаючи з V ст. до н. е. На той час минуло вже багато століть після Потопу, а отже, і після того, як Бог змішав мову людей у Вавилоні і розпорошив їх по землі (Бт 11:1—9). Протягом тих століть інші народи, можливо, змішувалися з нащадками Явана, але стосовно періоду до I тис. до н. е. існують лише сумнівні теорії.

Основні грецькі племена. До основних племен, що жили в Греції, належали ахейці, які населяли Фессалію, центральний Пелопоннес та Беотію; еолійці, що мешкали на Сх. центральної Греції, в пн.-зх. частині Малої Азії, яка називалась Еоліда, та на поблизьких островах; дорійці, котрі займали Сх. Пелопоннесу, острови на Пд. Егейського моря і пд.-зх. частину Малої Азії; та іонійці, що жили в Аттиці, на острові Евбея, на островах у центральній частині Егейського моря і на зх. узбережжі Малої Азії. Однак немає жодних достовірних відомостей про будь-які зв’язки між цими племенами та македонянами у ранній період їхньої історії.

Патріархальні традиції і міста-держави. Грекомовні племена були доволі незалежними, і навіть міста-держави, які з’явилися в межах племен, теж були незалежні. Частково це зумовлювалось географічними умовами. Багато греків жило на островах, а більшість тих, хто мешкав на материку, оселялися в невеликих долинах, оточених горами. В «Американській енциклопедії» стосовно соціального устрою греків у ранній період їхньої історії зазначається: «Основною одиницею суспільства була патріархальна сім’я... У грецькій культурі чітко простежувались патріархальні традиції: повноправними громадянами міст-держав (полісів) були тільки дорослі чоловіки. Кілька патріархальних сімей утворювали клан (ґенос), кілька кланів — фратрію, а кілька фратрій — плем’я» (The Encyclopedia Americana. 1956. Vol. XIII. P. 377). Це багато в чому нагадує описаний у книзі Буття патріархальний устрій, що існував після Потопу.

Греція була дечим подібна на Ханаан, в якому різні племена (нащадки Ханаана) утворювали маленькі царства, що здебільшого зосереджувалися довкола якогось міста. Грецьке місто-держава називалося по́ліс. Спочатку цим словом, мабуть, називали акрополь, тобто укріплене підвищення, біля якого з’являлися поселення. Пізніше так стали називати не лише акрополь, а й довколишні поселення разом з їхніми мешканцями. Більшість грецьких міст-держав були маленькими і налічували не більше 10 000 громадян (не рахуючи жінок, рабів і дітей). Згідно з наявними джерелами, в Афінах навіть у період розквіту (V ст. до н. е.) проживало лише близько 43 000 громадян. А в Спарті населення становило тільки коло 5000. Подібно до ханаанських царств, грецькі міста-держави іноді об’єднувались у союзи і воювали одне з одним. Країна залишалася політично роздрібненою аж до часів македонського царя Філіппа II.

Зародження демократії. Існує зовсім мало відомостей про форми правління в більшості грецьких міст-держав (найбільше відомо про Афіни і Спарту). Але, судячи з усього, вони дуже відрізнялися від форм правління в Ханаані, Месопотамії і Єгипті. Принаймні у так званий архаїчний період грецькими містами-державами управляли не царі, а магістрати, ради і збори (екклесı́а) громадян. Афіни запровадили пряму демократію (слово «демократія» походить від грецького де́мос, що озн. «народ», і кра́тос, що озн. «влада»). Вона полягала в тому, що законодавча влада належала всім громадянам, які вели обговорення та голосували під час зборів. Однак «громадян» була меншість, оскільки жінки, чужинці і раби не мали громадянських прав. Вважається, що раби становили третину населення багатьох міст-держав, і, безперечно, саме завдяки їхній праці «громадяни» мали час на політичні збори. Тут цікаво звернути увагу на першу згадку про Грецію в Єврейських Писаннях, яка датується IX ст. до н. е. Пророк Йоіл написав, що Тир, Сидон і Філістея продали юдеїв у рабство «грекам [букв. «яванівцям» або «іонійцям»]» (Йл 3:4—6).

Ремесла і торгівля. Греки не лише займалися сільським господарством, але й виготовляли та експортували різноманітні товари. Грецькі вази прославилися в усьому Середземномор’ї. Також цінувалась грецька вовняна тканина і вироби зі срібла й золота. Багато майстрів мали власні крамнички, в яких їм допомагало кілька працівників — чи то рабів, чи вільних. У грецькому місті Коринфі апостол Павло разом з Акилою і Прискиллою займався виготовленням наметів. Скоріш за все, вони використовували тканину з козячої шерсті, якої в Греції було вдосталь (Дії 18:1—4). Завдяки своєму вигідному розташуванню біля Коринфської затоки і затоки Саронікос Коринф став великим торговим центром. Іншими центрами торгівлі були Афіни та Егіна.

Грецька культура та мистецтво. У Греції освіту отримували виключно чоловіки, і її головною метою було зробити їх «гідними громадянами». Але в різних містах-державах по-різному розуміли, як виховати «гідного громадянина». У Спарті освіта майже повністю зосереджувалася на фізичній підготовці (пор. пораду, яку Павло дав Тимофієві в 1Тм 4:8). Семирічних хлопчиків забирали від батьків і відправляли в казарми, де вони жили до 30 років. В Афінах з часом більше уваги стали приділяти літературі, математиці та мистецтву. У шість років дитина йшла до школи, куди її водив раб (пайдаґоґо́с), якому сім’я довіряла. (Цікаво, що в Гл 3:23—25 Павло порівняв Мойсеїв закон з опікуном [пайдаґоґо́с]; див. ВИХОВАТЕЛЬ.) Дуже популярною в Афінах була поезія, і школярі завчали напам’ять багато віршів. Павло здобував освіту в кілікійському місті Тарсі, але щоб зробити свою звістку привабливішою для афінян, він навів коротку цитату з поетичних творів (Дії 17:22, 28). Також популярними були вистави, як трагічні, так і комедійні.

В Афінах, а потім і в усій Греції особливу роль відігравала філософія. Однією з її основних течій був софізм. Його прихильники, софісти, вважали, що в кожного своя правда. З таким поглядом (подібним до вчення індусів) не погоджувався відомий грецький філософ Сократ, його учень Платон, а також учень Платона Арістотель. Інші течії здебільшого зосереджувались на пошуках джерела справжнього щастя. На думку стоїків, щоб бути щасливим, потрібно керуватися розумом, а все інше не має значення. Епікурейці казали, що найвищим благом у житті є задоволення. (Пор. Павлові слова з 1Кр 15:32.) Коли Павло був в Афінах, то представники цих двох шкіл почали з ним сперечатися і навіть повели в Ареопаг на допит (Дії 17:18, 19). Ще одну філософську школу утворювали скептики, які твердили, що в житті ніщо не має справжньої цінності.

Загалом греки (особливо в пізніші часи) були дуже допитливими і любили вести дискусії та говорити про щось нове (Дії 17:21). Вони намагалися знайти відповіді на важливі питання про життя і всесвіт за допомогою людської логіки (і теорій). Не дивно, що греки вважали себе інтелігенцією тогочасного світу. У Першому листі до коринфян Павло показав, як слід ставитись до людської мудрості. Серед іншого він написав: «Коли хтось з вас думає, що він мудрий у цьому світі, нехай стане безглуздим, і тоді справді буде мудрим... “Єгова знає, що міркування мудреців даремні”» (1Кр 1:17—31; 2:4—13; 3:18—20). Праці давньогрецьких авторів показують, що, попри всі свої філософські дебати і дослідження, вони так і не знайшли справжньої підстави для надії. Професори Джон Стеррет і Семюель Ангус зазначили: «В жодній іншій літературі так не оплакується гіркота життя, скороминущість любові, оманливість надії та жорстокість смерті» (Funk and Wagnalls New Standard Bible Dictionary. 1936. P. 313).

Релігія Греції. Найдавнішим джерелом, з якого можна щось дізнатися про релігію греків, є твори Гомера. Історики вважають його автором таких епопей, як «Іліада» та «Одіссея». Припускається, що найдавніші папіруси з їхніми уривками датуються періодом до 150 р. до н. е. Професор Дж. Мюррей, знавець грецької мови, каже, що ці давні тексти «разюче відрізняються» від тексту, що був загальноприйнятим протягом останніх століть (Encyclopædia Britannica. 1942. Vol. 11. Р. 689). Тож, на відміну від Біблії, твори Гомера не залишились незмінними. Як показав професор Мюррей, існувало багато їхніх версій. У тих творах розповідається про воїнів-героїв та богів, що дуже нагадували людей.

В релігії греків чітко простежується вплив Вавилону. Одна стародавня грецька легенда — це майже дослівний переклад аккадської.

Вважається, що численні міфи та легенди Греції систематизував поет Гесіод, який, можливо, жив у VIII ст. до н. е. Його твір «Теогонія» разом з поемами Гомера становили головні священні писання греків.

Цікаво, що Біблія проливає світло на можливе чи навіть імовірне походження грецьких міфів. Як видно з Буття 6:1—13, у часи до Потопу небесні сини Бога зійшли на землю (очевидно, матеріалізувавши собі людські тіла) і почали жити з вродливими жінками. Їхніх дітей називали нефілімами, що означає «ті, хто змушує інших падати». Внаслідок неприродного зв’язку духовних істот з людьми і народження гібридних нащадків земля наповнилась розпустою і насиллям. (Пор. Юд 6; 1Пт 3:19, 20; 2Пт 2:4, 5; див. НЕФІЛІМИ.) Після Потопу люди, безперечно, знали історію про те, що відбувалося в часи до нього. Яван, прабатько греків, скоріш за все, почув її від свого батька Яфета, очевидця тих подій. А тепер подивімося, про що розповідається в текстах, авторство яких приписують Гомеру та Гесіоду.

У згаданих творах боги та богині мали людську зовнішність і були дуже вродливими, хоча часто зображались як істоти велетенського зросту з надлюдською силою. Вони їли, пили, спали, мали інтимні стосунки одне з одним та навіть з людьми, створювали сім’ї, сварилися та билися, зваблювали і ґвалтували. Боги вважалися святими і безсмертними, але були здатні на будь-який злочин і підлість. Вони могли пересуватися серед людей як видимо, так і невидимо. Пізніше грецькі письменники й філософи намагалися усунути з творів Гомера та Гесіода описи деяких найжахливіших діл цих богів.

Можливо, ці оповідання віддзеркалюють,— хоча й дуже перебільшено, прикрашено та викривлено,— достовірну оповідь про часи до Потопу, записану в книзі Буття. Ще однією явною подібністю є те, що в грецьких легендах розповідається не лише про головних богів, але й про напівбогів, або героїв,— нащадків богів і людей. Напівбоги володіли надлюдською силою, але були смертними (тільки Геракл зміг отримати безсмертя). Тож вони багато в чому нагадують нефілімів з книги Буття.

Вказуючи на такі подібності, сходознавець Е. Спейзер каже, що своїм корінням грецькі міфи сягають Стародавньої Месопотамії (The World History of the Jewish People. 1964. Vol. 1. P. 260). Вона розташовувалась на території Вавилону і була осередком, з якого люди розпорошились по цілій землі після того, як Бог змішав їхню мову (Бт 11:1—9).

Вважалося, що головні грецькі боги жили на вершині гори Олімп (2917 м), розташованої на Пд. від міста Верія. (Павло був недалеко від схилів Олімпу, коли під час своєї другої місіонерської подорожі проповідував верійцям; Дії 17:10.) Серед тих богів були: Зевс (у римлян Юпітер; Дії 28:11), бог неба; Гера (у римлян Юнона), дружина Зевса; Гея, або Гайя, богиня землі, яку також називали Богинею-Матір’ю; Аполлон, бог сонця і раптової смерті, який здалека пускав смертоносні стріли; Артеміда (у римлян Діана), богиня мисливства (ще одній Артеміді, богині родючості, поклонялися в Ефесі; Дії 19:23—28, 34, 35); Арес (у римлян Марс), бог війни; Гермес (у римлян Меркурій), бог торгівлі і красномовства, заступник подорожніх і вісник богів (у Лістрі, місті Малої Азії, люди почали називати Варнаву «Зевсом, а Павла — Гермесом, оскільки він брав провід у розмові»; Дії 14:12); Афродіта (у римлян Венера), богиня родючості і любові, яка вважається «сестрою вавилоно-ассирійської Іштар та сирійсько-фінікійської Астарти» (Hamlyn P. Greek Mythology. London, 1963. P. 63); та багато інших богів і богинь. Судячи з усього, кожне місто-держава мало також своїх другорядних богів, яким поклонялося за місцевими звичаями.

Ігри та свята. Свята відігравали важливу роль у релігії греків. Спортивні змагання, вистави, жертвоприношення та молитви притягували людей з далеких місць і об’єднували політично розділені міста-держави. Найвідомішими були Олімпійські ігри (в Олімпії), Істмійські ігри (біля Коринфа), Піфійські ігри (в Дельфах) і Немейські ігри (коло Немеї). Олімпійські ігри проводились раз на чотири роки і стали основою грецького літочислення. Кожен такий чотирирічний період називався Олімпіадою. (Див. ІГРИ.)

Оракули, астрологія та святині. Оракули — медіуми, через яких боги начебто виявляли таємниці,— мали багато прихильників. Найвідоміші оракули були в храмах на острові Делос і в містах Дельфи та Додона. Там люди, заплативши оракулу, могли отримати відповіді на свої запитання. Зазвичай ці відповіді були туманними, тому доводилось іти за роз’ясненням до священиків. У македонському місті Філіппи дівчина, яка передрікала майбутнє (і з якої Павло вигнав демона), виконувала роль оракула і «цим приносила своїм господарям великий прибуток» (Дії 16:16—19). Професор Ернест Райт каже, що початок сучасній астрології дали грецькі оракули, які у свою чергу були наступниками вавилонських віщунів (Wright G. E. Biblical Archaeology. 1962. P. 37). Також велику популярність мали святині, куди люди приходили за зціленням.

Філософське вчення про безсмертя. Грецькі філософи цікавились одвічними питаннями життя, і їхні погляди формували релігійні уявлення народу. Сократ, який жив у V ст. до н. е., навчав про безсмертя людської душі. Платон процитував розмову Сократа з двома його товаришами: «“Скажи, як нам вважати: смерть є щось певне? [...] Очевидно, це не що інше, як розлука душі й тіла? Смерть, отже, полягає в тому, що тіло, розлучене з душею, існує саме собою, а душа, відділена від тіла,— також сама собою? Чи, може, смерть щось інше, а не те, що я сказав?” — “Ні, саме те”». Сократ продовжує: «“А душа смерті не улягає?” — “Ні”.— “Виходить, душа безсмертна?” — “Безсмертна”» (Платон. Діалоги. Федон. 64, C; 105, E). Порівняйте ці твердження з Єзекіїля 18:4 й Екклезіаста 9:5, 10.

Храми та ідоли. На честь своїх богів греки будували величні храми, а також створювали з мармуру та бронзи їхні вишукані статуї. Руїни найвідоміших із цих храмів знайшли в Афінах на Акрополі. Серед них Парфенон, Ерехтейон, а також Пропілеї. Коли Павло був в Афінах, то зазначив, що афіняни дуже бояться богів, а тоді прямо сказав своїм слухачам, що Творець неба та землі «не живе в рукотворних храмах» і що вони, як Божі діти, не повинні думати, ніби Творець подібний «до золота, срібла чи каменю або до чогось вирізьбленого завдяки майстерності та задуму людини» (Дії 17:22—29).

Війни з Персією. Коли на світову арену вийшла Мідо-Перська імперія на чолі з Кіром (який у 539 р. до н. е. підкорив Вавилон), Греція опинилася під загрозою. Кір уже завоював Малу Азію разом з тамтешніми грецькими колоніями. У третьому році його правління (очевидно, над Вавилоном) ангел Єгови розповів Даниїлу, що четвертий цар Персії «підійме всіх проти царства Греції» (Дн 10:1; 11:1, 2). У 499 р. до н. е. третій перський цар, Дарій Великий (Гістасп), придушив бунт у грецьких колоніях і підготувався до нападу на Грецію. Однак у 492 р. до н. е. на шляху до Греції перський флот затонув під час шторму. Пізніше, 490 р. до н. е., величезне перське військо вторглося в Грецію, але в битві на марафонській рівнині (що на Пн. Сх. від Афін) його розбило значно менше військо афінян. Ксеркс, син Дарія, вирішив помститися за цю поразку. Як і передрікалося, цей четвертий цар підняв усю імперію, щоб зібрати потужні війська, і в 480 р. до н. е. перетнув Геллеспонт.

Щоб зупинити ворожий наступ, деякі головні міста-держави Греції об’єдналися, хоча це траплялося досить рідко. Все ж персам вдалося пройти через пн. і центральну Грецію, дістатися Афін і спалити їхню укріплену височину, Акрополь. Однак на морі греки були сильнішими. У битві при Саламіні об’єднаний грецький флот на чолі з Афінами завдяки маневреності своїх кораблів ущент розбив флот персів та їхніх союзників (у тому числі фінікійців). Після цього греки перемогли персів біля Платеїв, а також біля мису Мікале на зх. узбережжі Малої Азії. Зрештою перси покинули Грецію.

Гегемонія Афін. Завдяки своєму могутньому флоту Афіни почали відігравати в Греції провідну роль. Період, що тривав від згаданих вище подій приблизно до 431 р. до н. е., вважається «золотим віком» Афін. У той час з’явилися найвідоміші витвори мистецтва й архітектури. Афіни очолили Делоський союз, до якого входило кілька грецьких міст і островів. Пелопоннеський союз, очолений Спартою, не погоджувався з вищістю Афін, і так спалахнула Пелопоннеська війна (431—404 рр. до н. е.). Вона закінчилась цілковитою перемогою спартанців над афінянами. Суворе правління Спарти тривало приблизно до 371 р. до н. е., після чого домінувати стали Фіви. В Греції розпочався політичний занепад, хоча Афіни й далі залишались осередком культури і філософії Середземномор’я. Пізніше на світовій арені з’явилась Македонія, і в 338 р. до н. е. її цар, Філіпп II, завоював Грецію та об’єднав її під своїм правлінням.

Під владою Александра Македонського. У VI ст. до н. е. Даниїл отримав пророче видіння, в якому передрікалося, що Греція завоює Мідо-Перську імперію. Після того як цар Філіпп II був убитий, грекомовні народи очолив його син Александр, який навчався в Арістотеля. У 334 р. до н. е. Александр вирушив у похід, щоб помститися персам за напад на грецькі міста на зх. узбережжі Малої Азії. Він блискавично захопив не лише Малу Азію, але й також Сирію, Палестину, Єгипет і решту Мідо-Перської імперії аж до Індії, сповнивши пророцтво з Даниїла 8:5—7, 20, 21. (Пор. Дн 7:6.) Встановивши в 332 р. до н. е. контроль над Юдеєю, Греція стала п’ятою світовою державою, яка мала вплив на ізраїльський народ (чотирма попередніми були Єгипет, Ассирія, Вавилон і Мідо-Персія). Похід Александра закінчився у 328 р. до н. е., після чого почала виконуватися заключна частина Даниїлового видіння. Александр помер у Вавилоні в 323 р. до н. е., і тоді, як і було передречено, його імперія розділилась на чотири частини, жодна з яких не могла зрівнятися з нею своєю могутністю (Дн 8:8, 21, 22; 11:3, 4; див. КАРТИ, т. 2, с. 334; АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ).

Ще за життя Александра грецька культура і мова поширилися по всій території його величезної імперії. В багатьох завойованих землях з’явились грецькі колонії. В Єгипті було збудоване місто Александрія, яке почало змагатися з Афінами за звання освітнього центру. Відтоді почалась еллінізація Середземномор’я та Близького Сходу. Загальногрецька мова, або койне, стала мовою міжнародного спілкування. Нею юдейські перекладачі в Александрії переклали Єврейські Писання. Цей переклад відомий як Септуагінта. Пізніше мовою койне були написані Грецькі Писання. Завдяки тому що цією мовою розмовляли люди багатьох національностей, добра новина швидко поширилась по всьому Середземномор’ю. (Див. ГРЕЦЬКА МОВА.)

Вплив грецької культури на юдеїв. Коли Грецька імперія була розділена між полководцями Александра Македонського, Юдея опинилась між Єгиптом, в якому правила династія Птолемеїв, і Сирією, яка перебувала під пануванням династії Селевкідів. Спочатку Юдея підпорядковувалась Єгипту, а в 198 р. до н. е. її захопили Селевкіди. Щоб об’єднати Юдею з Сирією, на її території насаджувалась грецька релігія, мова, література, стиль одягу та інші елементи культури.

По всій Юдеї були засновані грецькі колонії, зокрема в Самарії (яку пізніше перейменували в Себасту), в Акко (Птолемаїді) і в Бет-Шеані (Скіфополісі), а також на раніше незаселених землях на Сх. від Йордану. (Див. ДЕСЯТИМІСТЯ.) В Єрусалимі з’явився гімнасій, який приваблював юдейську молодь. Оскільки грецькі спортивні ігри були пов’язані з грецькою релігією, гімнасій підривав повагу єврейських юнаків до принципів з Писань. У цей період еллінізація значною мірою вплинула навіть на священство. Тому юдеї почали поступово переймати чужі релігійні погляди, такі, як язичницьке вчення про безсмертя душі і потойбічний світ, в якому люди мучаться після смерті.

Еллінізація юдеїв досягла апогею у 168 р. до н. е., коли Антіох Епіфан осквернив Єрусалимський храм, запровадивши в ньому поклоніння Зевсу. Це призвело до повстання Маккавеїв.

Сильний вплив еллінізації відчувався також і в єгипетському місті Александрія, значну частину якого населяли юдеї. (Див. АЛЕКСАНДРІЯ.) Дехто з них захопився популярною грецькою філософією, а деякі юдейські письменники вважали за необхідне узгодити юдейські вірування з тогочасними поглядами. Вони намагалися довести, що ідеї грецьких філософів можна знайти в Єврейських Писаннях або що вони навіть були запозичені з Писань.

Римське панування. У 197 р. до н. е. римляни завоювали Македонію і Грецію (одну з чотирьох частин, на які розпалась імперія Александра Македонського). Наступного року римський полководець оголосив «свободу» для всіх грецьких міст. Це означало, що вони звільнялись від данини, але мали в усьому підкорятися римлянам. Серед населення поступово зростало невдоволення римським пануванням. Зрештою Македонія повстала проти римлян, але 168 р. до н. е. зазнала поразки і приблизно через 20 років стала римською провінцією. У 146 р. до н. е. Ахейський союз на чолі з містом Коринф збунтувався проти римлян, після чого римське військо вирушило на Пд. Греції і зруйнувало Коринф. Тоді була утворена провінція Ахайя, яка у 27 р. до н. е. вже включала в себе всю пд. і центральну Грецію (Дії 19:21; Рм 15:26; див. АХАЙЯ).

Римське панування призвело до політичного й економічного занепаду Греції. На противагу цьому грецька культура процвітала, і римляни охоче її переймали. Вони вивозили з Греції статуї і літературні твори та навіть розбирали цілі храми і транспортували їх до Італії. Багато римських юнаків навчалося в Афінах та в інших грецьких освітніх центрах. Тим часом греки зосередилися на своїй культурі і стали жити славетним минулим.

«Греки» у I ст. н. е. В часи служіння Ісуса Христа і його апостолів корінних жителів Греції і тих, хто мав грецьке походження, називали ге́лленес (одн. ге́ллен). А греки у свою чергу називали людей з інших народів варварами, маючи на увазі лише те, що вони не були греками і розмовляли іншою мовою. Апостол Павло в Римлян 1:14 (див. прим.) використав слова «греки» і «варвари» в подібному значенні. (Див. ВАРВАР.)

Однак деколи Павло вживав слово ге́лленес, або греки, у більш широкому значенні. Іноді під цим словом він мав на увазі всі народи за винятком юдейського. Особливо це стосується випадків, коли греки протиставляються юдеям (Рм 1:16; 2:6, 9, 10; 3:9; 10:12; 1Кр 10:32; 12:13). В першому розділі Першого листа до коринфян Павло, очевидно, проводить паралель між «греками» (вірш 22) та «людьми з інших народів» (вірш 23). Без сумніву, Павло використовував слово ге́лленес у ширшому значенні тому, що грецька мова і культура відігравали провідну роль у Римській імперії. Можна сказати, що греки «очолювали список» людей з інших народів. Але це не означає, що Павло та інші письменники Грецьких Писань використовували слово ге́лленес в надто широкому значенні, як синонім до слова язичник (так вважають деякі біблеїсти). Наприклад, в Колоссян 3:11 Павло відрізняє «грека» від «чужинця [ба́рбарос]» та від «скіфа». З цього видно, що під словом ге́лленес він мав на увазі людей певної національності.

Вищесказане підтверджується словами знавця грецької мови Г. Віндіша: «Ні в елліністичному юдаїзмі, ні в Н[овому] З[авіті]... немає доказів того, що слово [геллен] використовувалося в значенні “язичник”» (Theological Dictionary of the New Testament / edited by G. Kittel, translated by G. Bromiley. 1971. Vol. II. P. 516). Все ж він наводить деякі докази того, що грецькі письменники інколи називали словом ге́ллен людей інших національностей, які перейняли грецьку мову і культуру. Тому можна припустити, що слово «греки» (ге́лленес) в Біблії часто може стосуватися людей, які не мали грецького походження.

Жінка, яку в Біблії названо «грекинею, за походженням сирофінікійкою» і дочку якої зцілив Ісус (Мр 7:26—30), скоріш за все, була справжньою грекинею. Греки, що «прийш[ли] для поклоніння на свято» Пасхи і хотіли побачити Ісуса, очевидно, були прозелітами, які прийняли юдаїзм (Ів 12:20; зверніть увагу на пророцтво Ісуса з 32-го вірша: «Я... приверну до себе всіляких людей»). Словом ге́ллен названі батько Тимофія і Тит (Дії 16:1, 3; Гл 2:3). Це може значити, що вони були греками за походженням. Однак, беручи до уваги те, що деякі грецькі письменники використовували слово ге́лленес стосовно носіїв грецької мови і культури, які не були греками за національністю, і те, що Павло інколи називав цим словом людей з усіх народів, крім юдеїв, можна припустити, що батько Тимофія і Тит названі греками саме в такому значенні. Але той факт, що грекиня жила в Сирофінікії, батько Тимофія — в Лістрі, що в Малій Азії, а Тит, можливо, жив у сирійській Антіохії, не заперечує того, що вони були етнічними греками. Адже в усіх цих територіях були грецькі колонії та жило багато греків.

Коли Ісус сказав юдеям, які його слухали: «Я... піду до того, хто мене послав» і «Туди, де я буду, прийти не зможете», вони почали говорити між собою: «Куди цей чоловік збирається піти, що ми не знайдемо його? Невже він збирається піти до юдеїв, розпорошених серед греків, і навчати греків?» (Ів 7:32—36). Говорячи про «юдеїв, розпорошених серед греків», вони, очевидно, мали на увазі не тих юдеїв, які жили у Вавилоні, а тих, що були розпорошені по далеких грецьких містах і краях, розташованих на Зх. Розповіді про місіонерські подорожі Павла показують, що там дійсно жило багато юдеїв.

В Дії 17:12 та 18:4 описуються події, які відбувалися в грецьких містах Верія і Коринф. Тож у цих віршах, безперечно, мова йде про етнічних греків. Те саме можна сказати про греків у місті Фессалоніки (Македонія) (Дії 17:4), в Ефесі (місті на зх. узбережжі Малої Азії, яке вже давно було грецькою колонією і деякий час було столицею Іонії) (Дії 19:10, 17; 20:21) і навіть в Іконії (місті в центральній частині Малої Азії) (Дії 14:1). Хоча той факт, що в деяких з цих віршів юдеї протиставляються грекам, може свідчити про те, що Лука, подібно до Павла, під словом «греки» мав на увазі всі народи за винятком юдейського, насправді тільки Іконія розташовувалася в місцевості, яка ніколи не була підвладна грекам.

Грекомовні юдеї. У книзі Дії з’являється інше слово — гелленіста́й (одн. гелленісте́с). Воно не вживається ні в грецькій, ні в єврейській літературі елліністичного періоду, тому його значення точно не відоме. Однак більшість лексикографів вважає, що в Дії 6:1 і 9:29 це слово означає «грекомовні юдеї». У першому з цих віршів «грекомовні юдеї» (гелленіста́й) протиставляються «єврейськомовним» (ебра́йос у тексті Весткотта і Горта). На святкуванні П’ятидесятниці 33 р. н. е. були як юдеї, так і прозеліти з багатьох країн. Про те, що в Єрусалим приходило багато грекомовних людей, свідчить напис Феодота, знайдений на пагорбі Офел у Єрусалимі. У цьому написі, зробленому грецькою мовою, говориться: «Феодот, син Веттена, священик і начальник синагоги, син начальника синагоги та онук начальника синагоги, збудував цю синагогу для читання Закону і навчання Заповідей, також [він збудував] дім для гостей, кімнати і цистерни для води, щоб забезпечити житлом чужинців, які його потребують,— [синагогу], засновану його батьками, старійшинами і нащадками Симеона» (Райт Дж. Э. Библейская археология / Под ред. А. Никитина, Пер. А. Чеха. СПб, 2003. С. 358). Дехто вважає, що в написі мова йде про «Синагогу вільновідпущених», члени якої були серед тих, хто заподіяв мученицьку смерть Степанові (Дії 6:9; див. ВІЛЬНИЙ, ВІЛЬНОВІДПУЩЕНИЙ).

Однак форма слова гелленіста́й, яка вживається в Дії 11:20 щодо деяких мешканців сирійської Антіохії, може стосуватися не грекомовних юдеїв, а грекомовних людей загалом. Це видно з того, що до приходу християн з Кірени і Кіпру добру новину в Антіохії проповідували лише юдеям (Дії 11:19). Тож під словом гелленіста́й у цьому уривку маються на увазі люди з різних народів, які перейняли грецьку мову та культуру (і, можливо, жили за грецькими звичаями). (Див. АНТІОХІЯ № 1; КІРЕНА, КІРЕНЯНИН.)

Апостол Павло побував у Македонії і Греції під час другої і третьої місіонерських подорожей (Дії 16:11—18:11; 20:1—6). Протягом певного часу він проповідував у таких важливих містах Македонії, як Філіппи, Фессалоніки і Верія, а також у головних містах Ахайї — Афінах і Коринфі (Дії 16:11, 12; 17:1—4, 10—12, 15; 18:1, 8). Під час другої подорожі він присвятив проповідуванню в Коринфі півтора року (Дії 18:11). Там він написав два листи до фессалонікійців і, можливо, лист до галатів. Коли Павло був у Коринфі під час третьої подорожі, він написав лист до римлян. Після першого ув’язнення в Римі Павло, очевидно, знову відвідав Македонію (між 61 і 64 рр. н. е.). Мабуть, саме там він написав свій перший лист до Тимофія і лист до Тита.

Протягом перших століть нашої ери грецька культура продовжувала впливати на Римську імперію, а Греція і далі відзначалася своїми інтелектуальними досягненнями, оскільки в Афінах діяв один з найважливіших університетів імперії. Константин намагався впровадити в християнство деякі язичницькі традиції і вчення, і його дії призвели до того, що така форма християнства набула статусу офіційної релігії імперії. Так Греція стала частиною християнського світу.

Територія сучасної Греції становить 131 957 кв. км, а її населення — понад 10 700 000 осіб.