Біблія містить чимало згадок про полон (Чс 21:29; 2Хр 29:9; Іс 46:2; Єз 30:17, 18; Дн 11:33; На 3:10; Об 13:10; див. ПОЛОНЕНИЙ). Однак полон, про який ідеться найчастіше,— це виселення юдеїв з Обіцяного краю Ассирійською та Вавилонською імперіями у VIII і VII ст. до н. е. Його також названо «неволею», «вигнанням» і «виселенням» (Езд 3:8; 6:21; 9:7; Мт 1:17; див. ВИГНАННЯ).

Єремія, Єзекіїль та інші пророки попереджали про це велике нещастя, кажучи: «Бо так говорить Єгова... “Увесь народ Юди я віддам у руку вавилонського царя, і декого він забере у вигнання до Вавилону”», «А ти, Пашхуре, і всі твої домашні підете в полон. Ти підеш до Вавилону», «Ось звістка, що стосується провідника в Єрусалимі та всіх нащадків Ізраїля... Вони підуть у вигнання, в полон» (Єр 20:4, 6; Єз 12:10, 11). Пізніше, говорячи про повернення полонених з Вавилону, Неемія зазначив: «Оце мешканці провінції, які вийшли з полону,— ті, кого вавилонський цар Навуходоносор забрав у вигнання і які згодом повернулися в Єрусалим та Юду» (Не 7:6; див. також Езд 2:1; 3:8; 8:35; Не 1:2, 3; 8:17).

Схоже, політику переселення запровадила Ассирія — друга світова держава. Ассирійці виселяли мешканців поневолених міст і заселяли ті міста полоненими з інших частин імперії. Вони робили так не тільки з євреями. Наприклад, завдавши нищівного удару Дамаску, столиці Сирії, ассирійці відправили всіх мешканців у вигнання до Кіру, як і передрік пророк Амос (2Цр 16:8, 9; Ам 1:5). Завдяки такій політиці досягалося двох цілей: та невелика кількість корінних мешканців, яка залишалася на батьківщині, була менш схильна до підривної діяльності, а довколишні народи, які раніше могли прихильно ставитися до своїх сусідів, навряд чи стали б допомагати чужинцям, переселеним сюди з далеких країв.

І північне десятиплемінне царство Ізраїля, і південне двоплемінне царство Юди потрапили в полон тому, що їхні мешканці покинули правдиве поклоніння Єгові і почали поклонятися фальшивим богам (Пв 28:15, 62—68; 2Цр 17:7—18; 21:10—15). Єгова знову й знову посилав пророків, щоб перестерегти їх, але безрезультатно (2Цр 17:13). Жоден з царів північного десятиплемінного царства не викоренив фальшивого поклоніння, яке запровадив його перший цар, Єровоам. А південне царство Юди, назване сестрою Ізраїля, не звернуло уваги ні на прямі застереження Єгови, ні на те, що Ізраїль уже був у полоні (Єр 3:6—10). Зрештою мешканці обох царств пішли у вигнання, причому виселення кожного народу відбулося в кілька етапів.

Початок вигнання. Під час правління в Самарії ізраїльського царя Пекаха (прибл. 778—759 рр. до н. е.) ассирійський цар Пул (Тіглатпаласар III) виступив проти Ізраїля, захопив велику територію на Пн. і відправив мешканців у сх. частину своєї імперії (2Цр 15:29). Цей самий правитель завоював також землі на Сх. від Йордану і забрав «в неволю рувимівців, гадівців і половину племені Манасії. Він виселив їх у Халах, Хавор, Гару і до річки Гозан, де вони живуть і донині» (1Хр 5:26).

У 742 р. до н. е. ассирійське військо під проводом Салманасара V взяло Самарію в облогу (2Цр 18:9, 10). Вона впала у 740 р. до н.е., і тоді десятиплемінне царство перестало існувати. Ізраїльтян забрали у вигнання й поселили «у Халаху і Хаворі біля річки Гозан та в мідійських містах». За словами Біблії, це сталося тому, що «вони не слухались голосу свого Бога Єгови і порушували його угоду — все, що Мойсей, слуга Єгови, наказав їм виконувати. Вони не хотіли ні слухати, ні виконувати» (2Цр 18:11, 12; 17:6; див. САРГОН).

Міста Самарії стали заселяти полоненими з багатьох віддалених земель. «Ассирійський цар привів людей з Вавилона, Кута, Авви, Хамата і Сефарваїма та поселив їх у містах Самарії замість ізраїльтян. Вони заволоділи Самарією і почали жити в її містах» (2Цр 17:24). Чужинці принесли з собою язичницькі релігії, «кожен народ зробив собі власного бога». Оскільки вони не зважали на Єгову і не шанували його, він «посилав на них левів, і ті вбивали їх». Пізніше цар Ассирії наказав повернути туди одного з ізраїльських священиків, і той «почав навчати їх, як боятися Єгови». У Біблії сказано: «Вони боялись Єгови, але поклонялися своїм богам, як це робили народи в тих краях, з яких вони були переселені» (2Цр 17:25—33).

Впродовж ста з лишком років після падіння північного царства відбувалися інші масові поневолення. Перед тим як у 732 р. до н. е. Сінаххеріб зазнав принизливої поразки від Бога, він напав на різні юдейські міста. У своїх анналах Сінаххеріб заявляє, що захопив 200 150 полонених у містах і фортецях Юди, однак, судячи з манери викладу, це число, мабуть, перебільшене (2Цр 18:13). Його спадкоємець, Есар-Хаддон, і наступний ассирійський цар, Асенаппар (Ашшурбаніпал), також переселяли полонених у чужі землі (Езд 4:2, 10).

У 628 р. до н. е. єгипетський фараон Нехо закував у кайдани царя південного царства, Йосіїного сина Єгоахаза, і відвів його в полон у Єгипет (2Хр 36:1—5). Але у вавилонське вигнання перші полонені з Єрусалима пішли більш ніж через 10 років, у 617 р. до н. е. Тоді Навуходоносор виступив проти цього бунтівного міста і відвів у полон царя Єгояхіна та його матір, Єзекіїля, Даниїла, Хананію, Мисаїла, Азарію, а також «всіх князів, всіх сильних воїнів, а також всіх майстрів та ковалів — усього 10 000 чоловік. Залишились тільки найбідніші люди того краю. Він забрав у вигнання до Вавилону... придворних і знатних людей того краю. Усіх їх він переселив з Єрусалима до Вавилону. Отже, вавилонський цар забрав у вигнання до Вавилону всіх 7000 воїнів, а також 1000 майстрів і ковалів — це були сильні чоловіки, навчені воювати». Також він взяв багато скарбів з храму (2Цр 24:12—16; Ес 2:6; Єз 1:1—3; Дн 1:2, 6). Седекію, дядька Єгояхіна, Навуходоносор зробив васальним царем і залишив у Єрусалимі. Там лишився ще дехто з відомих людей, наприклад пророк Єремія. В Єремії 52:28 сказано, що полонених було 3023, а в 2 Царів 24:14 подано значно більше число. Очевидно, в книзі Єремії вказано кількість тих, хто займав певне становище, або ж голів родин, а їхніх дружин і дітей, яких налічувалося тисячі, не враховано.

Навуходоносор завершив підкорення Єрусалима в 607 р. до н. е., після півторарічної облоги (2Цр 25:1—4). Цього разу місто було майже повністю спустошене. У ньому залишили тільки декого з найбідніших мешканців як виноградарів і змусили їх до підневільної праці. Гедалію, який жив у Міцпі, поставили намісником над краєм (Єр 52:16; 40:7—10; 2Цр 25:22). До Вавилону забрали «декого з простих людей і тих, що залишилися в місті, а також перебіжчиків... і решту майстрів». Вираз «тих, що залишилися в місті» дозволяє припустити, що велика кількість людей загинула від голоду, хвороб, пожеж чи в бою (Єр 52:15; 2Цр 25:11). Вавилонський цар наказав стратити синів Седекії, юдейських князів, придворних, деяких священиків і багатьох інших знатних осіб (2Цр 25:7, 18—21; Єр 52:10, 24—27). Все це частково пояснює, чому в Єремії 52:29 подано відносно невелику кількість тих, кого забрали у вигнання,— 832 особи. Мабуть, це були лише голови родин, не враховуючи їхніх дружин та дітей.

Приблизно через два місяці Гедалію вбили, і юдеї, які залишалися в Юді, втекли до Єгипту, взявши з собою Єремію та Баруха (2Цр 25:8—12, 25, 26; Єр 43:5—7). Можливо, дехто втік до інших поблизьких країв. Імовірно, саме з тих країв Навуходоносор через п’ять років вивів 745 юдеїв (голів родин). Він, наче палиця в руках Єгови, розтрощив народи, що межували з Юдою (Єр 51:20; 52:30). Йосиф Флавій каже, що через п’ять років після падіння Єрусалима Навуходоносор захопив Аммон та Моав, а потім пішов на Пд. і помстився Єгипту (Иудейские древности. X. 9. 7).

Ситуація Єрусалима відрізнялася від ситуації інших завойованих міст, як-от Самарії, що були заселені полоненими з інших частин ассирійської імперії. Як і передрік Єгова, Єрусалим і його околиці, на відміну від решти підкорених вавилонянами міст, залишились спустошеними. Хоча деякі критики Біблії сумніваються, що квітучий край Юди міг раптом стати безлюдним пустищем, немає жодних історичних фактів чи тогочасних записів, які доводили б протилежне (Єр 9:11; 32:43). Археолог Ернест Райт зазначає: «Про жорстокість нападників свідчать не тільки матеріали розкопок... [юдейських міст], але й те, що чимало міст опустіли саме в цей час, причому багато з них вже ніколи не були заселені» (Райт Дж. Э. Библейская археология / Под ред. А. Никитина, Пер. А. Чеха. СПб., 2003. С. 275). Вільям Олбрайт висловив подібну думку: «Немає жодних відомостей про те, щоб хоч якесь місто Юди було постійно заселене під час вигнання» (Albright W. F. The Archaeology of Palestine. 1971. P. 142).

Життя вигнанців. Загалом вавилонський полон вважався періодом утиску і рабства. Єгова промовив до Вавилону, «дочки халдеїв»: «Ти не виявила йому [Ізраїлю] милосердя, навіть на старого чоловіка звалила непосильне ярмо» (Іс 47:5, 6). Безумовно, ізраїльтяни, як і інші полонені, мусили платити зі своїх урожаїв та доходів різні податки, данину й мито. Також їх, безперечно, пригнічувало те, що чужинці розграбували та знищили величний храм Єгови в Єрусалимі, вбили або забрали у вигнання священиків, а мешканців краю взяли в полон і зробили своїми підданими.

Все ж тим, хто потрапив у вигнання до чужого краю, було ліпше, ніж тим, кого на все життя продали у жорстоке рабство, або ж тим, хто зазнав страшної смерті від рук ассирійських чи вавилонських завойовників (Іс 14:4—6; Єр 50:17). Схоже, що юдеї у вигнанні мали відносну свободу пересування і могли певною мірою здійснювати самоврядування (Езд 8:1, 16, 17; Єз 1:1; 14:1; 20:1). Єгова промовив «до всіх вигнанців, які за його волею були забрані з Єрусалима у вигнання до Вавилона: “Будуйте доми й живіть у них, насаджуйте сади і споживайте їхній плід. Беріть собі дружин, і хай вам народжуються сини і дочки; синам своїм теж беріть дружин, а дочок видавайте заміж, щоб вони народжували дітей. Нехай вас буде там багато, не зменшуйтесь кількістю. Сприяйте миру в місті, куди я вас вислав у вигнання, і моліться за нього до Єгови, бо якщо буде мир у ньому, то й ви будете мати мир”» (Єр 29:4—7). У полоні деякі юдеї опанували різні ремесла, які знадобилися їм і після вигнання (Не 3:8, 31, 32). Вони стали вмілими підприємцями і торговцями. У знайдених ділових документах міститься багато єврейських імен. Через торгові та соціальні зв’язки євреїв з іншими народами в єврейській мові став відчутним вплив арамейської.

Полон, який для декого тривав 80 років, звісно ж, вплинув на поклоніння ізраїльтян правдивому Богу Єгові. Вони не складали щоденних приношень, оскільки вже не було ні храму, ні жертовника, ні організованого служіння священиків. Все ж вірні Божі служителі, попри зневагу й насмішки, могли й надалі дотримуватися звичаю обрізання, не їсти нічого нечистого, відзначати суботу і регулярно молитися. Перебуваючи в неволі, Даниїл не переставав служити своєму Богові, і про це добре знав цар Дарій та інші. Навіть коли вийшов указ, який під страхом смерті забороняв звертатися з проханнями до будь-кого, окрім царя, Даниїл «тричі на день молився навколішках і вихваляв свого Бога, як робив це завжди» (Дн 6:4—23). Вигнанці не могли поклонятися Єгові так, як колись, але вони залишалися вірними йому і завдяки цьому не втратили своєї національної ідентичності. Вони також бачили, як сильно відрізнялося просте і чисте поклоніння Єгові від помпезного, просякнутого матеріалізмом ідолопоклонства вавилонян. Крім того, їх, безумовно, дуже підтримувала присутність Божих пророків, Єзекіїля та Даниїла (Єз 8:1; Дн 1:6; 10:1, 2).

Коли в юдейських громадах по всій Мідії, Персії і Вавилонії почали з’являтися синагоги, збільшилась потреба в копіях Писань. Ездру названо «вмілим переписувачем» Закону, а це вказує на те, що з Юди принесли примірники Закону Єгови і з них робили нові копії (Езд 7:6, прим.). Серед цих безцінних сувоїв минулих поколінь, без сумніву, була й книга Псалмів. Імовірно, Псалом 137 і, можливо, Псалом 126 були написані під час неволі чи невдовзі після звільнення. Відколи останок повернувся з Вавилону, на великих святкуваннях Пасхи співали шість псалмів (Пс 113—118), що входили до складу так званого галелу.

Повернення і розпорошення. Юдеї не могли сподіватися, що вавилоняни відпустять їх на волю, адже ті не мали такого звичаю. Єгипет, в якого Ізраїль свого часу шукав підтримки, був неспроможним надати ані військової, ані будь-якої іншої допомоги. А решта народів або були безсилі, або взагалі ставилися до юдеїв вороже. Надію давали тільки пророчі обіцянки Єгови. Ще кілька століть до того Мойсей і Соломон говорили про повернення Божого народу з неволі (Пв 30:1—5; 1Цр 8:46—53). Інші пророки теж запевняли у звільненні з полону (Єр 30:10; 46:27; Єз 39:25—27; Ам 9:13—15; Сф 2:7; 3:20). Тема відновлення поступово розвивається і досягає свого апогею в останніх 18 розділах книги пророка Ісаї (Іс, розд. 49—66). Були також передречення лжепророків про швидке визволення, але вони не справдилися, і тих, хто їм повірив, спіткало гірке розчарування (Єр 28:1—17).

Вірний пророк Єремія точно вказав, що спустошення Єрусалима і Юди триватиме 70 років, а тоді народ повернеться у свій край (Єр 25:11, 12; 29:10—14; 30:3, 18). Завдяки цьому Даниїл у перший рік правління мідійця Дарія «за допомогою книг визначив, скільки років Єрусалим буде спустошений. Згідно зі словом Єгови до пророка Єремії, спустошення мало тривати 70 років» (Дн 9:1, 2).

Скільки вигнанців повернулося з Вавилону до Єрусалима у 537 р. до н. е.?

На початку 537 р. до н. е. перський цар Кір II видав указ, який дозволив поневоленим юдеям повернутися до Єрусалима і відбудувати храм (2Хр 36:20, 21; Езд 1:1—4). Невдовзі почалися приготування. Під проводом намісника Зоровавеля і первосвященика Єшуа 42 360 вигнанців, а також 7537 рабів та співаків вирушили в подорож, що тривала приблизно чотири місяці. Ездра і Неемія подають різну кількість осіб в окремих ізраїльських родинах, але загальна кількість усіх, хто повернувся, збігається. (Див. НЕЕМІЇ, КНИГА.) Восени, сьомого місяця, євреї вже жили у своїх містах (Езд 1:5—3:1). Бог покерував так, що з полону повернулися Давидові нащадки, Єгояхін (Єхонія) і Зоровавель, завдяки чому зберігся царський рід, який вів до Христа. Також зберігся рід первосвящеників з племені Левія, до якого належали Єгоцадак і його син Єшуа (Мт 1:11—16; 1Хр 6:15; Езд 3:2, 8).

Пізніше до Палестини повернулися ще інші вигнанці. У 468 р. до н. е. в Єрусалим прийшов Ездра, а з ним понад 1750 осіб. Очевидно, це число включає тільки дорослих чоловіків (Езд 7:1—8:32). Через кілька років щонайменше дві подорожі з Вавилона до Єрусалима здійснив Неемія, але скільки юдеїв повернулося з ним, не сказано (Не 2:5, 6, 11; 13:6, 7).

Полон поклав край поділу, що існував між Юдою та Ізраїлем. Коли завойовники переселяли полонених на чужі землі, то не зважали, хто з якого племені. Єгова сказав, що «утискають народ Ізраїля та Юди» (Єр 50:33). У першій групі, яка повернулася в 537 р. до н. е., були представники всіх племен Ізраїля. Пізніше, коли завершилась відбудова храму, в жертву принесли «12 козлів за кількістю ізраїльських племен» (Езд 6:16, 17). Про таку єдність після полону говорилось у пророцтвах. Наприклад, Єгова пообіцяв: «Я поверну Ізраїль» (Єр 50:19). Також він сказав: «Я поверну полонених Юди та Ізраїля, поблагословлю їх, і все буде як на початку» (Єр 33:7). Приклад Єзекіїля про дві палиці, які стали однією (Єз 37:15—28), показував, що два народи знову стануть одним. Ісая передрік, що Ісус Христос буде каменем спотикання «для обох родів Ізраїля». Пророк навряд чи мав на увазі, що Ісус або 12 учнів, яких він послав проповідувати під час своєї третьої подорожі Галілеєю, підуть аж до далеких поселень у Мідії, щоб проповідувати нащадкам ізраїльтян з північного царства (Іс 8:14; Мт 10:5, 6; 1Пт 2:8). Пророчиця Анна, яка жила в Єрусалимі, коли народився Ісус, походила з племені Асира, що колись належало до північного царства (Лк 2:36).

Разом із Зоровавелем в Єрусалим повернулися не всі юдеї, а «лише останок» (Іс 10:21, 22). Мало хто з цієї групи бачив храм, збудований Соломоном. Багато юдеїв відмовилися від небезпечної подорожі через похилий вік. Були й такі, хто міг піти, але вирішив залишитися. Чимало ізраїльтян, безперечно, вже встигли нажити собі трохи майна і не хотіли нічого змінювати. Тому ті, хто не ставив відбудову храму Єгови на перше місце в житті, не бачили сенсу вирушати в нелегку дорогу, тим більше, що попереду їх чекала невідомість. Ще менше причин для повернення мали юдеї, які покинули правдиве поклоніння.

Отже, немало юдеїв залишились розпорошеними на чужині і з часом стали називатися Діаспора́, що означає «розсіяння». У V ст. до н. е. юдейські громади існували в усіх 127 провінціях Перської імперії (Ес 1:1; 3:8). Деякі нащадки вигнанців навіть займали високі урядові посади. Серед них були Мордехай та Естер, які жили за правління перського царя Ахашвероша (Ксеркса I), і Неемія — чашник Артаксеркса Довгорукого (Ес 9:29—31; 10:2, 3; Не 1:11). Ездра, укладаючи книги Хронік, написав, що багато юдеїв розпорошені по східних містах, «де вони живуть і донині» (бл. 460 р. до н. е.) (1Хр 5:26). Коли на світовій арені з’явилась Грецька імперія, Александр Македонський переселив юдеїв у своє нове єгипетське місто Александрію, де вони вивчили грецьку. Саме там у III ст. до н. е. почався переклад Єврейських Писань на грецьку, відомий як Септуагінта. Внаслідок війн між Сирією та Єгиптом чимало юдеїв переселили в Малу Азію і Єгипет. У 63 р. до н. е. Помпей завоював Єрусалим і відвів юдеїв у Рим як рабів.

Те, що юдеї були розпорошені по всій Римській імперії, посприяло стрімкому поширенню християнства. Ісус Христос проповідував тільки на території Ізраїлю, але наказав своїм послідовникам служити його свідками «навіть у найвіддаленіших куточках землі» (Дії 1:8). Під час П’ятидесятниці 33 р. н. е. в Єрусалимі були юдеї з різних куточків Римської імперії: з Парфії, Мідії, Еламу, Месопотамії, Каппадокії, Понту, провінції Азія, Фригії, Памфілії, Єгипту, Лівії, Криту, Аравії та Рима. Вони почули звістку про Ісуса, яку помазані духом християни проповідували їхніми мовами. Тисячі з них повірили в Христа і, повернувшись додому, принесли з собою нову віру (Дії 2:1—11). У більшості міст, які відвідував Павло, були синагоги, в яких він міг проповідувати єврейській діаспорі. У Лістрі апостол зустрів Тимофія, чия мама була єврейкою. Коли 50 р. н. е. Павло прибув до Коринфа, то познайомився з Акилою і Прискиллою, які недавно переселилися в це місто з Рима (Дії 13:14; 14:1; 16:1; 17:1, 2; 18:1, 2, 7; 19:8). Також багато юдеїв мешкало у Вавилоні та його околицях, тому Петро пішов туди, щоб проповідувати їм (Гл 2:8; 1Пт 5:13). Після знищення Єрусалима в 70 р. н. е. громада юдеїв, які жили довкола Вавилона, ще довго залишалася головним центром юдаїзму.