Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Чи цій книзі можна довіряти?

Чи цій книзі можна довіряти?

 Чи цій книзі можна довіряти?

«Я знайшов набагато переконливіші ознаки правдивості Біблії, ніж будь-якої світської історичної праці» (Відомий англійський вчений сер Ісаак Ньютон)1.

ЧИ ЦІЙ книзі, тобто Біблії, можна довіряти? Чи в ній розповідається про людей, які справді жили, місця, які дійсно існували, та події, які насправді сталися? Якщо так, то повинні існувати докази точності та правдивості біблійних письменників. І ці докази існують. Багато з них знайдено при розкопках, а ще більше міститься у самій Біблії.

Докази, які ховала земля

Речові пам’ятки, знайдені при розкопках біблійних країн, підтвердили історичну та географічну точність Біблії. Розгляньмо лише деякі з доказів, котрі знайшли археологи.

Читачам Біблії добре знайомий Давид, відважний молодий пастух, який став царем Ізраїлю. Його ім’я згадується у Біблії 1138 разів, а вислів «Давидів дім» або «дім Давида», який часто стосується Давидової династії,— 25 разів (1 Самуїла 16:13; 20:16). Проте донедавна ніде, крім Біблії, не можна було знайти чітких доказів того, що Давид існував. Чи Давид був тільки вигаданою постаттю?

У 1993 році група археологів під керівництвом професора Аврагама Бірана зробила вражаюче відкриття, про яке повідомлялося в «Ізраїльському дослідницькому журналі». На схилі стародавнього пагорба Тель-Дан, що на півночі Ізраїлю, знайшли базальтовий камінь. На ньому були вирізьблені слова «дім Давида» і «Цар Ізраїлю»2. Вважають, що цей напис, датований IX століттям до н. е., був частиною монумента на честь перемоги, поставленого арамейцями, ворогами Ізраїлю на сході. Чому ж цей стародавній напис має таке велике значення?

В «Огляді біблійної археології» на основі звіту професора Бірана та його колеги професора Йосефа Навега була опублікована стаття, в якій говорилося: «Це перший стародавній напис, окрім Біблії, де згадується ім’я Давида»3 *. Ще один гідний уваги факт: вираз «дім Давида» написаний як одне слово. Професор Ансон Рейні, фахівець з мовознавства, пояснює: «Розділювач слів... часто випускається, особливо коли комбінація є добре усталеною власною назвою. «Дім Давида», безумовно, був такою політичною та географічною власною назвою у середині дев’ятого століття до н. е.»5. Отже, цар Давид та його династія були, як видно, добре відомі у стародавньому світі.

Чи Ніневія, велике ассирійське місто, про яке згадує Біблія, справді існувала? Аж до початку XIX століття деякі критики Біблії не могли цьому повірити. Але в 1849 році сер Остін Генрі Лейярд знайшов у селищі Куюнджик руїни палацу Санхеріва, або Сінаххеріба. Виявилося, що це місце колись було частиною стародавньої Ніневії. Знахідка примусила критиків замовчати. Проте ці руїни ховали ще багато цікавого. На стінах одної кімнати, яка добре збереглася, зображено захоплення  сильно укріпленого міста і полонених, що проходили перед царем-завойовником. Над зображенням царя такий напис: «Санхерів, цар світу, цар Ассирії, сидів на троні німеду і переглядав здобич, (взяту) з Лахіша (Ла-кі-су)»6.

Це зображення і напис, які можна побачити у Британському музеї, відповідають біблійній розповіді про те, що Санхерів захопив юдейське місто Лахіш (2 Царів 18:13, 14). Коментуючи значення цієї знахідки, Лейярд писав: «Хто б міг припустити перед цими відкриттями, що під купою землі та сміття, яка відзначала місце, де лежала Ніневія, буде знайдено історію війн між Єзекією [царем Юди] та Санхерівом, написану самим Санхерівом у той самий час, коли вони відбувалися, і що [ця історія] підтвердить навіть незначні деталі біблійного опису?»7

Археологи розкопали багато інших речових пам’яток — кераміки, залишків будівель, глиняних табличок, монет, документів, пам’ятників і написів, які підтверджують точність Біблії. Так було знайдене халдейське місто Ур, торговий і релігійний центр, де колись жив Авраам8 (Буття 11:27—31). Хроніка Набоніда, яку знайшли в XIX столітті, розповідає про те, як 539 року до н. е. Кір Великий здобув Вавилон. Про цю ж подію говориться у 5-му розділі Даниїла9. У стародавньому місті Солунь була знайдена арка з іменами начальників міста, названих «політархами» (фрагменти цього напису зберігаються у Британському музеї). Слово «політархи» було незнаним у класичній грецькій літературі, але його вжив біблійний письменник Лука10 (Дії 17:6, примітка в «Перекладі нового світу Святого Письма», англ.). Ця знахідка ще раз підтвердила точність, з якою Лука передавав деталі. (Порівняйте Луки 1:3).

Проте археологи не завжди погоджуються навіть між собою, не те щоб з Біблією. Незважаючи на це, Біблія містить у собі вагомі докази того, що вона є книгою, якій можна довіряти.

Написана відверто

Правдиві історики описуватимуть не тільки перемоги (як у написі про захоплення Лахіша Санхерівом), але й поразки, не тільки успіхи, але й невдачі, не тільки чиїсь сильні риси, але й слабкості. Небагато світських істориків виявляють таку правдивість.

Про ассирійських істориків Даниїл Д. Лекенбілл пише: «Часто можна бачити, як на догоду марнославству правителів з історичною правдою поводилися безвідповідально»11. Наочним прикладом такого «марнославства правителів» є аннали царя Ашшурнасірпала з його хвастливою заявою: «Я блискучий, я величний, я звеличений, я могутній, я шанований, я прославлений, я неперевершений, я сильний, я безстрашний, я хоробрий, як лев, і я доблесний!»12 Чи ви вважали б усе, записане в таких анналах, історично точним?

На противагу цьому біблійні письменники відзначаються дивовижною відвертістю. Мойсей, провідник ізраїльтян, відкрито писав про провини свого брата Аарона, своєї сестри Маріям, племінників Надава й Авігу та ізраїльського народу. Мойсей не оминув також і власних помилок (Вихід 14:11, 12; 32:1—6; Левит 10:1, 2; Числа 12:1—3; 20:9—12; 27:12—14). Серйозні прогріхи царя Давида були не приховані, а записані, і це у той час, коли Давид ще царював (2 Самуїла, розділи 11 та 24). Письменник Матвій, по імені якого названо одну з біблійних книг, розповідає, що  апостоли (серед яких був він сам) сперечалися про те, хто з них важливіший, і що вони залишили Ісуса в ніч його арешту (Матвія 20:20—24; 26:56). Люди, які писали послання з Християнських грецьких Писань, щиро визнавали, що в деяких ранніх християнських зборах існували проблеми — у тому числі статева неморальність і суперечки. І вони прямо говорили про ці проблеми (1 Коринтян 1:10—13; 5:1—13).

Така відвертість і відкритість вказують на щиру зацікавленість у правді. Оскільки біблійні письменники самі повідомляли негативні факти про своїх близьких, свій народ і навіть про себе, то чи це не є вагомою підставою вірити тому, що вони писали?

Точні щодо подробиць

Правдивість показань свідків на суді часто визначають за другорядними фактами. Якщо свідчення узгоджуються між собою в незначних деталях — це ознака точності і правдивості, тоді як серйозні розбіжності можуть вказувати на фальшивість. З другого боку, надмірна точність, коли кожна подробиця має своє строго визначене місце, може також говорити про фальшивість свідчення.

Яким є «свідчення» біблійних письменників, коли судити його за цими критеріями? Ті, хто писав Біблію, виявили чудову послідовність. Навіть незначні подробиці добре узгоджуються між собою. Проте ця узгодженість не підтасована, так що тут не можна запідозрити таємного зговору. Збіг у деталях явно не був спланований наперед, і часто у розповідях біблійних письменників видно ненавмисну узгодженість. Розгляньмо деякі приклади.

Біблійний письменник Матвій написав: «Як прийшов же Ісус до Петрового дому, то побачив тещу його, що лежала в гарячці» (Матвія 8:14). Тут Матвій подає одну цікаву, але другорядну деталь: Петро був жонатий. Цей незначний факт підтверджується словами Павла, який пише: «Чи ми права не маємо водити з собою сестру, дружину, як і інші апостоли і Кифа?» * (1 Коринтян 9:5). З контексту зрозуміло, що Павло оборонявся від необґрунтованої критики (1 Коринтян 9:1—4). Очевидно, що Павло навів цей незначний факт — те, що Петро був одруженим,— не для того, щоб підтвердити достовірність розповіді Матвія, а просто пригадав це між іншим.

Усі чотири письменники Євангелій — Матвій, Марко, Лука та Іван — пишуть, що в ніч, коли Ісуса арештували, один з його учнів вихопив меча і відтяв вухо рабу первосвященика. Але тільки в Євангелії від Івана подано, здавалося б, незначний факт: «Рабу на ім’я було Малх» (Івана 18:10, 26). Чому тільки Іван подав ім’я того раба? Декілька віршів нижче наводиться незначна деталь, яка більше ніде не згадується: Іван «відомий був первосвященикові». Він також був відомий тим, хто жив у домі первосвященика; слуги знали його, а він їх (Івана 18:15, 16). Отже, цілком природно, що Іван подає ім’я пораненого раба,  тоді як інші письменники Євангелій цього не роблять, бо та людина була їм незнайомою.

Деколи одна з розповідей не подає детальних пояснень, але ці пояснення можна знайти десь в іншому місці, у випадкових висловлюваннях. Наприклад, розповідаючи про суд над Ісусом, який відбувся перед єврейським синедріоном, Матвій говорить, що деякі з присутніх там стали «бити по щоках Його... і казали: «Пророкуй нам, Христе, хто то вдарив Тебе?» (Матвія 26:67, 68). Нащо було їм вимагати, щоб Ісус ‘пророкував’, хто його вдарив, коли той, хто це зробив, стояв прямо перед ним? Матвій цього не пояснює. Але два інших письменники Євангелій подають відсутню деталь: ті, хто бив Ісуса, перед тим закрили йому обличчя (Марка 14:65; Луки 22:64). Матвій подає свій виклад подій, не турбуючись тим, чи у розповіді збережена кожна подробиця.

В Євангелії від Івана розповідається про випадок, коли багато народу зібралося послухати, як навчає Ісус. Згідно з цим Євангелієм, коли Ісус бачить натовп, він «говорить Пилипові: «Де ми купимо хліба, щоб вони поживились?» (Івана 6:5). Чому Ісус з усіх присутніх учнів вибрав саме Пилипа, щоб запитати, де можна було б купити хліба? Іван про це не говорить. Але у паралельній розповіді Лука повідомляє, що це сталося поблизу Віфсаїди, міста на північному узбережжі Галілейського моря, а в Євангелії від Івана раніше говорилося, що «Пилип із Віфсаїди походив» (Івана 1:44; Луки 9:10). Отже, логічно, що Ісус запитав про хліб того, чиє рідне місто було поруч. Така узгодженість у деталях гідна уваги, але вона явно ненавмисна.

Деколи відсутність певних деталей тільки ще більш підтверджує вірогідність написаного у Біблії. Наприклад, письменник Першої книги царів розповідає про сильну посуху в Ізраїлі. Посуха була така страшна, що цар не міг знайти достатньо води та трави для своїх виснажених коней та мулів (1 Царів 17:7; 18:5). Але в тій самій книзі розповідається, як пророк Ілля наказав принести йому на гору Кармел (для використання при жертвоприношенні) стільки води, що нею був наповнений рів, який обрамляв площу біля 1000 квадратних метрів (1 Царів 18:33—35). Звідки ж взялася вода у час такої посухи? Письменник Першої книги царів не дає тут жодних пояснень. Проте кожен мешканець Ізраїлю знав, що гора Кармел стояла на узбережжі Середземного моря, і це видно з випадкової згадки, яка міститься далі в оповіданні (1 Царів 18:43). Отже, морської води там було цілком достатньо. Якщо припустити, що ця книга, яка містить багато подробиць, є лише вигадкою здібного підроблювача, то чому ж тоді він лишив у тексті таку явну непослідовність?

Отже, чи можна довіряти Біблії? Археологи розкопали достатньо речових пам’яток, які підтверджують те, що у Біблії говориться про реальних людей, справжні місця та дійсні події. Але ще переконливіші докази містяться у самій Біблії. Відверті письменники Біблії не щадили нікого, навіть себе, повідомляючи факти. Внутрішня узгодженість писань разом з випадковим, ненавмисним збігом деталей «свідчить» про їхню правдивість. З такими «переконливими ознаками правдивості» Біблія дійсно є книгою, якій можна довіряти.

[Примітки]

^ абз. 8 Після цього відкриття професор Андре Лемер повідомив про нову реконструкцію пошкодженого рядка на стелі Меші (яку називають також Моавським каменем), знайденій у 1868 році. Виявилося, що стела Меші також містить згадку про «дім Давида»4.

^ абз. 21 «Кифа» — це семітський еквівалент імені «Петро» (Івана 1:42, Хоменко).

[Ілюстрація на сторінці 15]

Камінь з пагорба Тель-Дан.

[Ілюстрація на сторінках 16, 17]

Рельєф на стіні ассирійського палацу, де зображена облога Лахіша, про яку згадується у 2 Царів 18:13, 14.