Грецький термін апостасı́а походить від дієслова афı́стемі, що буквально означає «відступати вбік». Іменник апостасı́а означає «відступлення, залишення або бунт» (Дії 21:21, NW, прим.). У класичній грецькій мові це слово зазвичай стосувалося політичної зради; очевидно, в подібному значенні вжите дієслово апе́стесе (форма слова афı́стемі) в Дії 5:37, де говориться про галілеянина Юду, який «потягнув» за собою людей. У Септуагінті той самий термін вживається в Буття 14:4, де йдеться про політичний бунт. Однак у Грецьких Писаннях він найчастіше стосується релігійної зради; відмови чи відступлення від благородної справи, від поклоніння і служіння Богові, а отже, відмови від своїх колишніх переконань, повного зречення від своїх принципів та віри. Релігійні провідники в Єрусалимі обвинуватили Павла у відступництві такого роду — відступництві від Мойсеєвого закону.

Можна сказати, що першим відступником став Божий Противник, якого названо Сатаною. Він підштовхнув до відступництва першу людську пару (Бт 3:1—15; Ів 8:44). Після Потопу люди збунтувались проти наказів Бога, якому поклонявся Ной (Бт 11:1—9). Йову довелося захищатись від обвинувачення у відступництві, яке проти нього висунули троє удаваних розрадників (Йв 8:13; 15:34; 20:5; див. прим.). Виступаючи на свій захист, Йов показав, що Бог не вислуховує відступників (Йв 13:16, прим.) і що знищені за відступництво не мають надії (Йв 27:8; пор. також слова Елігу в Йв 34:30; 36:13). У цих уривках використовується єврейський іменник хане́ф, який означає «[той, хто] відчужений від Бога», тобто відступник. Дієслово хане́ф означає «відхилятися від правильного становища перед Богом» або «опоганювати, призводити до відступництва» (Koehler L., Baumgartner W. Lexicon in Veteris Testamenti Libros. Leiden, 1958. P. 317).

Відступництво в Ізраїлі. Перші дві заповіді Закону засуджували будь-яке відступництво (Вх 20:3—6). Перед тим як увійти в Обіцяний край, ізраїльтяни отримали попередження про смертельну небезпеку відступництва, до якого вели шлюби з мешканцями того краю (Пв 7:3, 4). Навіть якщо той, хто схиляв людину до відступництва, був її близьким родичем чи подружнім партнером, його мали покарати смертю, «бо він схиляв до бунту проти... Бога Єгови» (Пв 13:1—15). Коли рувимівців, гадівців та половину племені Манасії звинуватили у відступництві через побудований ними жертовник, то вони відразу все пояснили, щоб зняти з себе вину (ІсН 22:21—29).

У відступництво втягнулося багато царів Ізраїля та Юди, наприклад: Саул (1См 15:11; 28:6, 7), Єровоам (1Цр 12:28—32), Ахав (1Цр 16:30—33), Ахазія (1Цр 22:51—53), Єгорам (2Хр 21:6—15), Ахаз (2Хр 28:1—4) і Амон (2Хр 33:22, 23). Зрештою ізраїльтяни стали народом відступників, бо прислуха́лися до відступницьких священиків і пророків (Єр 23:11, 15), а також до інших безпринципних людей, які своїми улесливими та брехливими словами підштовхували народ до розгнузданої, аморальної поведінки та відводили його від Єгови — «джерела живої води» (Іс 10:6; 32:6, 7; Єр 3:1; 17:13). Згідно з Ісаї 24:5, «жителі краю опоганили [євр. ханефа́] свою землю, бо вони обійшли закон, змінили постанову та порушили угоду, укладену на віки». Вони не заслуговували на милосердя під час передреченого знищення (Іс 9:17; 33:11—14; Сф 1:4—6).

Чим відступники відрізняються від правдивих християн?

У 2 Фессалонікійців 2:3 апостол Павло передрік відступництво серед тих, що називають себе християнами. Він навіть поіменно згадав деяких відступників, наприклад Гіменея, Олександра та Філета (1Тм 1:19, 20; 2Тм 2:16—19). За словами апостолів, стати відступником може, зокрема, той, хто не має віри (Єв 3:12), кому бракує витривалості під час переслідувань (Єв 10:32—39), хто відкидає праведні моральні норми (2Пт 2:15—22), прислухається до обману лжевчителів і «оманливих натхнених тверджень» (2Пт 2:1—3; 1Тм 4:1—3; 2Тм 2:16—19; пор. Пр 11:9) чи бажає бути визнаний праведним «на основі закону» (Гл 5:2—4). Деякі відступники продовжують стверджувати, що вірять у Боже Слово, але при цьому нехтують служінням Богові, легковажно ставлячись до праці проповідування і навчання, яку Ісус Христос доручив своїм послідовникам (Лк 6:46; Мт 24:14; 28:19, 20). Ще дехто заявляє, що служить Богу, але відкидає його представників, видиму частину Божої організації (Юд 8, 11; Чс 16:19—21). Нерідко відступники намагаються потягти за собою інших (Дії 20:30; 2Пт 2:1, 3). Свідомо покидаючи християнський збір, такі особи стають частиною «антихриста» (1Ів 2:18, 19). Тим, хто відступає від християнського збору, передрікається такий самий кінець, що спіткав відступників серед ізраїльтян,— знищення (2Пт 2:1; Єв 6:4—8; див. ТОВАРИСТВО).

У час, коли ранній християнський збір зазнавав переслідувань з боку Римської імперії, християн іноді підбурювали зректися своєї віри. Якщо хтось погоджувався на таке, то мав підтвердити своє відступництво, спаливши фіміам перед язичницьким богом або відкрито зневаживши Христове ім’я.

Безсумнівно, є різниця між тим, щоб «упасти» через слабкість, і тим, щоб «відпасти» від віри, тобто стати відступником. Останнє стосується людини, яка свідомо та рішуче покидає дорогу праведності (1Ів 3:4—8; 5:16, 17). Хоч би яку причину мало відступництво,— інтелектуальну, моральну чи духовну,— воно залишається бунтом проти Бога та відкиненням його Слова правди (2Фс 2:3, 4; див. БЕЗЗАКОННИК).