Держава, якою править цар; також територія або народи під правлінням царя або, рідше, цариці. Часто царська влада передавалася у спадок. Верховний правитель міг мати інші титули, наприклад фараон чи кесар.

Стародавні царства, як і сучасні королівства, зазвичай мали столицю або резиденцію монарха, царський двір і постійне військо (його кількість в мирний час могла зменшуватись). Коли слово «царство» вживається в Біблії, воно не показує, якою саме була структура державного управління, розміри володінь чи влада монарха. Царства відрізнялися розміром і впливом: існували могутні світові держави, такі, як Єгипет, Ассирія, Вавилон, Мідо-Персія, Греція і Рим, а були й малі царства, такі, як міста-держави Ханаану в часи ізраїльського завоювання (ІсН 12:7—24). Також царства значно відрізнялися структурою управління.

Першим царством в історії людства було царство Німрода. Спочатку воно, мабуть, було містом-державою, а потім до його складу ввійшли інші міста; Вавилон залишався головним містом царства (Бт 10:9—11). Салим, де правив цар і священик Мелхиседек, був першим царством, яке схвалював Бог. Воно, очевидно, також було містом-державою (Бт 14:18—20; пор. Єв 7:1—17). Більші царства, як наприклад Едом, Моав і Аммон, займали цілі регіони. Могутні імперії правили на величезних територіях, і їм підкорялися васальні, або залежні, царства. На початку своєї історії імперії переважно були містами-державами або племенами, які об’єднувалися під керівництвом здібного лідера. Такі союзи могли бути тимчасовими, скажімо, коли укладалися для захисту від спільного ворога (Бт 14:1—5; ІсН 9:1, 2; 10:5). Васальні царства отримували певну автономію, тобто право на самоврядування, але вони мали підкорятися волі й вимогам панівної держави (2Цр 17:3, 4; 2Хр 36:4, 10).

Значення слова «царство». В Біблії слово «царство» вживається в різних значеннях. Воно може стосуватися володінь, на які поширюється влада царя. В царство входила не тільки столиця, але й усі території під владою царя, в тому числі залежні царства чи ті, які платили данину (1Цр 4:21; Ес 3:6, 8).

В широкому розумінні царством може називатися будь-який людський уряд, незалежно від того, хто його очолює — цар чи хтось інший (Езд 1:2; Мт 4:8).

Також це слово може означати становище чи повноваження царя (Лк 17:21), його велич, могутність і владу (1Хр 11:10; 14:2; Лк 19:12, 15; Об 11:15; 17:12, 13, 17). Діти царя іноді називаються «насінням царства» (2Цр 11:1, прим.).

Ізраїльське царство. Закон-угода, яку Бог дав ізраїльському народу через Мойсея, передбачала можливість царського правління (Пв 17:14, 15). Майбутній цар мав отримати величне становище і владу, але не для того, щоб підноситись над іншими, а щоб прославляти Бога і дбати про добробут своїх братів-ізраїльтян (Пв 17:19, 20; пор. 1См 15:17). Однак коли ізраїльтяни згодом попросили дати їм царя, пророк Самуїл попередив їх про вимоги, які матиме до них людський цар (1См 8). Як показує Біблія, ізраїльські царі були ближчими до своїх підданих, ніж більшість правителів стародавнього Сходу (2См 19:8; 1Цр 20:39; 1Хр 15:25—29).

Перший цар Ізраїля походив з племені Веніямина, але потім царським племенем стало плем’я Юди, як і передрікалося у передсмертному пророцтві Якова (1См 10:20—25; Бт 49:10). Царським родом став рід Давида (2См 2:4; 5:3, 4; 7:12, 13). Після того як царство було вирване з руки Соломонового сина Реговоама, 10 племен утворили північне царство, а плем’я Веніямина з волі Єгови залишилося з племенем Юди. Бог Єгова пояснив це так: «Щоб нащадки мого слуги Давида завжди правили переді мною в Єрусалимі, місті, яке я вибрав для свого імені» (1Цр 11:31, 35, 36; 12:18—24). Хоча в 607 р. до н. е. царство Юди було завойоване вавилонянами, законне право на царську владу зрештою перейшло до законного спадкоємця — «сина Давида», Ісуса Христа (Мт 1:1—16; Лк 1:31, 32; пор. Єз 21:26, 27). Його царство мало правити вічно (Іс 9:6, 7; Лк 1:33).

З часом в Ізраїлі з’явилась потреба допомагати царю у вирішенні державних справ. Була створена царська адміністрація, до якої входили радники з найближчого оточення царя та вищі урядові особи (1Цр 4:1—6; 1Хр 27:32—34), а також різні управителі, які наглядали за царськими землями, керували економікою і дбали про забезпечення царського двору (1Цр 4:7; 1Хр 27:25—31).

Хоча ізраїльські царі з роду Давида могли видавати укази і постанови, законодавча влада належала Богові (Пв 4:1, 2; Іс 33:22). Цар був у всьому відповідальний перед Єговою — найвищим Володарем і Господом. Якщо цар робив зло чи був свавільним, його чекало покарання від Бога (1См 13:13, 14; 15:20—24). Іноді Єгова спілкувався з ним безпосередньо (1Цр 3:5; 11:11), а іноді давав настанови і поради чи навіть докоряв через призначених пророків (2См 7:4, 5; 12:1—14). Також старійшини могли давати царю мудрі поради (1Цр 12:6, 7). Але ні пророки, ні старійшини не були вповноважені контролювати, чи цар прислу́хається до порад і докору; це робив Єгова.

Коли цар і народ вірно дотримувалися даної Богом Закон-угоди, то весь Ізраїль — і народ, і кожен ізраїльтянин зокрема — мав мир, свободу і добробут, яких не мали мешканці жодного іншого царства (1Цр 4:20, 25). В ті роки, коли Соломон слухався Єгови, слава про ізраїльське царство ширилася серед народів, воно мало залежні царства і користувалося багатствами численних земель (1Цр 4:21, 30, 34).

Царська влада Бога Єгови найвища і всеохопна. Деякий час видимим проявом його влади було царство Ізраїль (1Хр 29:11, 12). Незалежно від того, чи це визнають народи і людські царства, царська влада Єгови абсолютна й незмінна і вся земля є частиною його законних володінь (Пс 103:19; 145:11—13; Іс 14:26, 27). Як Творець, Єгова виконує свою волю на небі і на землі згідно зі своїм наміром, ні перед ким не звітуючись (Єр 18:3—10; Дн 4:25, 34, 35); водночас він завжди дотримується своїх праведних норм (Мл 3:6; Єв 6:17, 18; Як 1:17).