«Господь моя сила»

Розповіла Джоун Ковілл

Я народилася в липні 1925 року в Англії, в місті Гаддерсфілді. У батьків я була єдиною дитиною. Через те що я мала погане здоров’я, батько любив казати: «Лише подує на тебе вітер, і ти вже хворієш». І він, здається, мав рацію!

ПРИГАДУЮ, як ще дитиною я чула, що священики палко молилися про мир. А згодом, коли вибухнула Друга світова війна, вони молилися про перемогу. Це спантеличило мене і посіяло сумніви. Саме в той час до нас прийшла Енні Реткліфф, єдиний Свідок Єгови в нашій місцевості.

Пізнаю́ правду

Енні залишила нам книжку «Спасіння» * і запросила маму на біблійне обговорення, яке мало проходити в неї вдома. Мама попросила мене піти разом з нею. Я все ще пам’ятаю те перше обговорення. Мова йшла про викуп, і, на моє здивування, розмова зовсім не була нудною. Я отримала відповіді на багато своїх запитань. Наступного тижня ми знову пішли до Енні. На цей раз пояснювалося пророцтво Ісуса про ознаку останніх днів. Бачачи погані обставини у світі, ми з мамою відразу зрозуміли, що знайшли правду. Того ж дня нас запросили прийти до Залу Царства.

У Залі я зустріла молодих піонерів. Серед них була Джойс Барбер (тепер Елліс), яка все ще служить зі своїм чоловіком, Пітером, у Бетелі в Лондоні. Я подумала, що піонерами є всі. Тож почала проповідувати 60 годин кожного місяця, хоча ще навчалася в школі.

Через п’ять місяців, 11 лютого 1940 року, ми з мамою охрестилися на зональному конгресі (тепер районний конгрес) у Брадфорді. Батько з повагою ставився до нашої нової віри, але так ніколи й не прийняв правди. Приблизно в той час, коли я охрестилась, було впроваджено свідчення на розі вулиці. Я носила плакати і сумку з журналами. Однієї суботи мене призначили стояти в найбільш людній частині торгового району міста. Тоді я ще мала страх перед людьми і мені здавалося, що повз мене проходять всі мої однокласники.

У 1940 році громаду (в той час так називали збір), до якої я належала, необхідно було розділити. Після цього майже всі мої ровесники опинилися в іншій громаді.  Я з жалем розповіла про це слузі громади (тепер головуючий наглядач), а він сказав: «Якщо хочеш мати молодих друзів, іди і шукай їх у полі». Саме так я й зробила. Невдовзі я зустріла Елсі Нобел. Вона прийняла правду і згодом стала для мене подругою на все життя.

Піонерське служіння приносить благословення

Після закінчення школи я працювала в бухгалтерській конторі. Однак коли я бачила, яку радість мають повночасні проповідники, то росло моє бажання служити піонером. У травні 1945 року мені випала честь стати спеціальною піонеркою. У перший же день безперестанку лив дощ. Але я так тішилася проповідуванням, що не зважала на негоду. Щоденне перебування на свіжому повітрі та регулярна їзда на велосипеді поступово зміцнювали моє здоров’я. Усе своє життя я важила не більш ніж 42 кілограми, а втім, мені ніколи не доводилося припиняти піонерське служіння. Протягом багатьох років я могла буквально переконуватися в правдивості слів: «Господь моя сила» (Пс. 28:7).

З метою утворити нові збори мене як спеціальну піонерку призначали до міст, де не було жодного Свідка. Спочатку я три роки служила в Англії, а потім три роки в Ірландії. Коли я проповідувала в Лісбурні (Ірландія), то вивчала Біблію з чоловіком, який був помічником пастора в протестантській церкві. Цей чоловік, дізнавшись правду про основні біблійні вчення, почав ділитися здобутими знаннями з прихожанами. Дехто з них поскаржився провідникам церкви, і чоловік, звичайно, мусив пояснити свою позицію. За його словами, він вважав своїм християнським обов’язком повідомити пастві, що часто навчав неправди. Хоча сім’я цього чоловіка запекло противилась йому, він присвятив своє життя Єгові і вірно служив Йому аж до самої смерті.

Моїм другим піонерським призначенням в Ірландії був Ларн. Там я служила сама шість тижнів, оскільки моя напарниця була на конгресі «Поширення теократії», що відбувався у Нью-Йорку в 1950 році. То був нелегкий період у моєму житті. Я дуже хотіла потрапити на конгрес, та мені це не вдалося. А втім, упродовж тих тижнів я мала кілька підбадьорливих випадків у проповідуванні. Я зустріла літнього чоловіка, який понад 20 років перед тим взяв одну з наших публікацій. За довгий час він стільки разів прочитав її, що знав майже напам’ять. Разом з сином і дочкою він прийняв правду.

Навчаюсь у школі «Ґілеад»

У 1951 році мене і ще десятьох піонерів з Англії запросили навчатися в 17-му класі школи «Ґілеад» в Південному Лансінзі (Нью-Йорк). Скільки радості приносило мені біблійне навчання в ті місяці! Тоді сестер у зборах ще не записували в Школу теократичного служіння. Але в «Ґілеаді» сестрам доручали учнівські  завдання. Як же ми хвилювалися! Під час першої промови рука, в якій я тримала нотатки, тремтіла. Викладач, брат Максвелл Френд, жартома сказав: «Ти хвилювалася не тільки на початку, як і всі хороші промовці, але й до самого кінця виступу». У школі кожен з нас поліпшив здатність виступати перед аудиторією. Навчання промайнуло як одна мить, і нас, випускників, призначили до кількох країн за кордоном. Я вирушила до Таїланду.

«Країна усмішок»

Я вважаю подарунком від Єгови те, що Астрід Андерсен призначили моєю партнеркою у місіонерському служінні в Таїланді. Туди ми пливли торговим вантажним судном сім тижнів. Прибувши в столицю Бангкок, ми побачили місто з залюдненими ринками і мережею каналів, які були наче головні дороги. У 1952 році в Таїланді налічувалося менш ніж 150 вісників Царства.

Коли ми вперше побачили «Вартову башту» тайською, нас цікавило, чи зможемо ми колись говорити цією мовою? Особливо важко було вимовляти слова правильним тоном. Наприклад, якщо слово каоу́ вимовляти, переходячи з високого тону на нижчий, воно означає «рис». Але те саме слово, промовлене низьким тоном, має значення «новина». Тож у проповідницькому служінні ми спочатку навіть і не усвідомлювали, що говорили людям: «Ми принесли вам добрий рис», замість того щоб казати: «Ми принесли вам добру новину». Але поступово, після багатьох комічних ситуацій, нам таки вдалось оволодіти тайською мовою.

Таїландці дуже товариські. Тому Таїланд слушно названо «країною усмішок». Спершу нас призначили в місто Кхорат (тепер Накхонратчасіма), де ми прослужили два роки. Потім ми отримали призначення до міста Чіангмай. Більшість таїландців є буддистами і не знайомі з Біблією. У Кхораті я вивчала Біблію з начальником поштового відділення. Якось ми говорили про патріарха Авраама. Оскільки чоловік чув це ім’я раніше, він жваво закивав головою. Та невдовзі я зрозуміла, що ми говоримо про різних Авраамів. Чоловік мав на увазі Авраама Лінкольна, колишнього президента Сполучених Штатів.

Нам подобалося навчати щиросердих таїландців Біблії. А ці люди вчили нас, як знаходити задоволення в простому житті. Той урок був безцінним, тому що в першому місіонерському домі в Кхораті не було електрики і проточної води. У таких призначеннях ми «осягнули таємницю того... як мати достаток і жити в нужді». Подібно до апостола Павла, ми на власному досвіді зрозуміли, що́ значать слова: «Все мені під силу завдяки тому, хто мене зміцнює» (Фил. 4:12, 13).

Новий напарник і нове призначення

Ще раніше, в 1945 році, я їздила до Лондона. Там я пішла в Британський музей разом з кількома піонерами і бетелівцями. Одним з них був Аллан Ковілл *, який невдовзі після того закінчив 11-й клас школи «Ґілеад». Його призначили у Францію, а потім у Бельгію. Пізніше, коли я все ще служила місіонеркою в Таїланді, він запропонував мені вийти за нього заміж, і я згодилася.

Одружились ми в Брюсселі (Бельгія) 9 липня 1955 року. Я завжди мріяла провести медовий місяць у Парижі. Тож Аллан подбав про те, щоб наступного тижня ми побували там на конгресі. Але відразу після нашого приїзду Аллана попросили бути перекладачем упродовж всього конгресу. Кожного дня він мусив іти рано-вранці і ми поверталися додому пізно ввечері. Отже, я провела медовий місяць у Парижі, однак Аллана бачила здебільшого здалека, на сцені. Все ж я була рада,  що мій чоловік служить братам і сестрам, і не сумнівалася, що, коли Єгова посідатиме головне місце в нашому подружжі, ми будемо дійсно щасливими.

Крім того, одружившись, я опинилася в новій проповідницькій території — Бельгії. Про Бельгію я знала лише те, що там проходило кілька війн. Але згодом я довідалась, що більшість бельгійців по-справжньому миролюбні. З новим призначенням мені також довелося вчити французьку, якою розмовляють у південній частині країни.

У 1955 році в Бельгії було приблизно 4500 вісників. Майже 50 років ми з Алланом провели в бетелівському та роз’їзному служінні. Перших два з половиною роки нам доводилось їздити велосипедами вверх і вниз по схилах у дощ і спеку. За всі ці роки ми жили в більш як 2000 помешкань наших одновірців. Я часто зустрічала братів і сестер, які не були фізично міцними, але служили Єгові з усієї своєї сили. Їхній приклад заохочував мене не опускати рук у служінні. Під кінець кожного візиту до збору ми завжди почувалися зміцненими (Рим. 1:11, 12). Аллан був надійним напарником. Які ж правдиві слова з Екклезіяста 4:9, 10: «Краще двом, як одному, бо... якби вони впали, підійме одне свого друга»!

Ми служили завдяки силі Єгови

Протягом років ми з Алланом мали багато цікавих випадків, допомагаючи іншим служити Єгові. Наприклад, у 1983 році ми відвідували французькомовний збір в Антверпені. Там ми спинилися в сім’ї, в якої також гостював Бенджамін Бандівіла, молодий брат із Заїру (тепер Демократична Республіка Конго). Бенджамін приїхав до Бельгії, щоб здобути вищу освіту. Він сказав нам: «Я по-доброму вам заздрю — ваше життя повністю присвячене служінню Єгові». Аллан промовив: «Ти кажеш, що заздриш нам, і водночас хочеш зробити світську кар’єру. Хіба ти не суперечиш сам собі?» Такі прямі слова спонукали Бенджаміна задуматись над своїм життям. Пізніше, повернувшись у Заїр, цей брат став піонером і тепер служить членом комітету філіалу.

У 1999 році мені зробили операцію і видалили виразку зі стравоходу. Відтоді я важу лише 30 кілограмів. Я дійсно слабка «глиняна посудина». Все ж я вдячна Єгові, що він дає мені «силу, яка перевершує людську». Після операції Бог допоміг мені й далі супроводжувати Аллана в роз’їзному служінні (2 Кор. 4:7). У березні 2004 року Аллан помер уві сні. Я дуже сумую за чоловіком, але мене потішає думка, що він перебуває в пам’яті Єгови.

Сьогодні мені 83 роки. Я з теплотою згадую більш ніж 63 роки повночасного служіння. Мені все ще вдається брати активну участь у служінні: я проводжу вдома біблійне вивчення і щодня використовую нагоди розповідати комусь про чудові наміри Єгови. Іноді я думаю: «Яким би було моє життя, якби я не стала піонеркою у 1945 році?» У той час могло здаватися, що через кволе здоров’я мені не варто цього робити. Наскільки ж я щаслива, що таки розпочала піонерське служіння ще замолоду! Я особисто пересвідчилась: коли ми ставимо волю Єгови на перше місце, він буде нашою силою.

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 18]

З місіонеркою-напарницею, Астрід Андерсен (справа)

[Ілюстрація на сторінці 18]

З чоловіком у роз’їзному служінні, 1956 рік

[Ілюстрація на сторінці 20]

З Алланом у 2000 році