Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Єгова допомагав мені у важкі часи

Єгова допомагав мені у важкі часи

Життєпис

Єгова допомагав мені у важкі часи

РОЗПОВІВ ДЕЙЛ ІРВІН

«ВОСЬМЕРО ДОСТАТНЬО! ЧЕТВІРНЯ — ПОДВІЙНІ КЛОПОТИ ЩОДНЯ» Під таким заголовком у місцевій газеті повідомлялося про народження четвернят у нашій родині, в якій уже було четверо дочок. У молодості я не думав одружуватись, а тим більше мати дітей. Але сталось те, що сталось,— я батько вісьмох дітей!

НАРОДИВСЯ я 1934 року в містечку Маріба, що в Австралії. У мене були старші брат і сестра. Пізніше наша родина переїхала до Брисбена, де мама викладала у недільній школі при методистській церкві.

На початку 1938 року газети писали, що Джозефу Рутерфорду з усесвітнього центру Свідків Єгови можуть відмовити у в’їзді до Австралії. «Чому його не хочуть впустити?» — запитала мама Свідка, що постукав до наших дверей. Свідок відповів: «Чи не казав Ісус, що люди переслідуватимуть його послідовників?» Тоді мама взяла брошурку «Лік», яка висвітлювала багато відмінностей між правдивою та фальшивою релігією *. Брошурка справила на маму велике враження. Тому наступної неділі мама взяла нас, дітей, на зібрання Свідків Єгови. Спершу батькові це дуже не подобалось, але згодом він почав писати цілі списки біблійних запитань, які мама передавала одному з братів. Той брат виписував відповіді з Біблії, і мама приносила їх татові.

Якось у неділю батько пішов з нами на зібрання, збираючись висловити там своє незадоволення. Проте після розмови з роз’їзним наглядачем, який саме тоді відвідував збір, тато змінив думку. Він навіть дозволив, аби в нашому домі щотижня проводили вивчення Біблії, на яке приходили зацікавлені з нашої околиці.

У вересні 1938 року мої батьки охрестилися. А я, семилітній хлопчик, разом із братом і сестрою охрестився у грудні 1941-го на конгресі в Гарґрів-парк (Сідней, штат Новий Південний Уельс). На той конгрес з’їхалися Свідки з цілої Австралії. Після хрещення я з батьками регулярно ходив у проповідницьке служіння. Тоді Свідки в служінні від дому до дому носили зі собою портативні грамофони, щоб програвати для людей записи біблійних промов.

Особливо запам’ятався мені Свідок, Берт Гортон. У нього була машина з великими гучномовцями на даху і потужним підсилювачем. Мені, малому хлопцеві, було дуже цікаво служити разом з Бертом. Пригадую, одного разу на вершечку пагорба ми програємо біблійну промову. Тут бачимо, до нас їде поліцейська машина. Берт швиденько вимикає апаратуру, ми переїжджаємо на інший пагорб за кілька кілометрів і знову включаємо запис. Від Берта й інших відданих і мужніх братів я навчився покладатись на Єгову та бути сміливим у служінні (Матвія 10:16).

Вже у 12-літньому віці після шкільних уроків я часто проповідував самостійно і якось порозмовляв з родиною Адшед. З часом ціла та сім’я — батьки, восьмеро дітей і багато внуків — пізнала правду. Я вдячний Єгові за те, що він дозволив мені, ще такому юному, познайомити з правдою цю чудову родину (Матвія 21:16).

Привілеї служіння в молодому віці

У 18 років я став повночасним служителем — піонером і був призначений до міста Мейтленд (Новий Південний Уельс). У 1956 році мене запросили служити до австралійського філіалу в Сіднеї. Там служило 20 осіб, третина з них були помазанці, що мали надію правити разом з Христом у його небесному Царстві. Який же це був привілей трудитися пліч-о-пліч з цими братами (Луки 12:32; Об’явлення 1:6; 5:10).

У філіалі я познайомився з гарненькою піонеркою Джуді Гелберґ, яку запросили тимчасово допомогти мені виконати одне велике завдання. Швидко моє рішення залишатися неодруженим розвіялось, як ранковий туман. Ми покохали одне одного і через два роки одружились. Після одруження ми почали районне служіння, а це означало щотижня відвідувати збори Свідків Єгови, щоб підбадьорювати братів.

У 1960 році Джуді народила нашу першу доньку, Кім. Нині, якщо з’являється дитинка, доводиться залишати районне служіння і повертатись до осілого життя. Але тоді, на велике здивування, нам запропонували і далі відвідувати збори. Після багатьох молитов ми прийняли цю пропозицію. За 7 місяців ми з Кім подолали 13 тисяч кілометрів автобусом, літаком і поїздом, відвідуючи збори, розкидані на теренах Квінсленду і Північної території. Тоді в нас ще не було машини.

Ми завше зупинялись у помешканнях братів і сестер. Через тропічний клімат колись у спальнях замість дверей були фіранки. Тож коли Кім уночі плакала, це додавало нам переживань. Зрештою доглядати за Кім і виконувати наше призначення стало надто важко. Тому ми переїхали до міста Брисбен, де я почав працювати художником — малював і писав вивіски й рекламні щити. Через два роки після народження Кім у нас з’явилась друга донечка, Петіна.

Втрата дружини

У 1972 році, коли нашим дівчаткам було 12 і 10 років, Джуді померла від хвороби Годжкіна (різновид лімфоми). Для нас це була величезна втрата. Але під час хвороби Джуді, а також після її смерті Єгова підтримував нас через своє Слово, святий дух і наше братство. Нас теж зміцнила «Вартова башта», яку ми отримали зразу після смерті Джуді. В ній була стаття про те, як долати особисті труднощі, в тому числі втрату близької людини. У статті розповідалось, як, зносячи таке горе, можна розвинути приємні Богові риси, скажімо, витривалість, віру й непорочність * (Якова 1:2—4).

Смерть Джуді сильно зблизила нас з доньками. Мушу зізнатись, що мені було надзвичайно важко виконувати роль і батька, і матері. Але доньки дуже мені в цьому допомагали.

Друге одруження і збільшення родини

Згодом я одружився вдруге. Мою дружину звали Мері, і в нас було багато спільного. Вона також втратила подружнього партнера через хворобу Годжкіна. У неї, подібно до мене, було дві доньки — Коллін та Дженіфер. Коллін була на три роки молодша від Петіни. Отже, тепер ми мали чотирьох доньок віком 14, 12, 9 та 7 років.

Ми з Мері вирішили, що спочатку кожен з нас буде виховувати власних дітей, поки вони зможуть сприймати керівництво від нерідного батька чи матері. У стосунках між собою, ми з Мері керувались двома важливими правилами. По-перше, ніколи не вирішувати незгоди у присутності дітей. По-друге, згідно з принципом, записаним в Ефесян 4:26, обговорювати проблеми доти, доки не знайдемо вирішення, навіть якщо на це піде багато годин.

Досить швидко всі пристосувались до життя в сім’ї з нерідними батьками. Все ж ми не могли одразу забути наших близьких, що померли. Наприклад, для Мері чи не кожен понеділковий вечір був «вечором плачу». Коли дівчатка вже спали після нашого родинного вивчення, її почуття випліскувались назовні.

Мері хотіла, щоб ми мали спільну дитину, але, на жаль, у неї стався викидень. Коли Мері знову завагітніла, нас чекала велика несподіванка. Ультразвукове обстеження показало, що вона носить не одну дитину, а чотири! Я був просто приголомшений. У 47 років — я батько вісьмох дітей! І ось 14 лютого 1982 року на 32-му тижні вагітності Мері зробили кесарів розтин і народились наші четвернята. Першим на світ з’явився Клінт (вагою 1,6 кілограма), потім Синді (1,9 кілограма), Джеремі (1,4 кілограма) та Денет (1,7 кілограма). Усі вони не були схожі одне на одного.

Після пологів лікар Мері підійшов до мене і сів поруч.

— Хвилюєтесь, як будете доглядати дітей? — запитав він.

— Ну,— відповів я,— з таким я ще ніколи не стикався.

Його наступні слова мене вразили і підбадьорили.

— Ваш збір не полишить вас. Ви тільки натякніть, що маєте якусь потребу, і всі прибіжать вам на допомогу.

Великою мірою завдяки зусиллям цього здібного акушера і його помічників через якихось два місяці четверо відносно здорових немовлят привезли з лікарні додому.

Труднощі у вихованні четвернят

Щоб підтримувати порядок, ми з Мері склали 24-годинний графік. Доглядати немовлят допомагали наші чотири старші доньки. Слова того лікаря справдились — я лиш про щось натякнув, а збір уже був готовий допомагати. Спочатку наш давній друг Джон Мак-Артур знайшов серед Свідків майстрів, які погодились розширити наш будинок. Коли немовлят привезли додому, група сестер допомагала їх доглядати. Така доброта братів і сестер була виявом християнської любові на ділі (1 Івана 3:18).

У певному розумінні четвернята стали «дітьми збору». Донині вони вважають своєю сім’єю всіх братів і сестер, які нам допомагали. Мері була чудовою дружиною та матір’ю і безкорисливо віддавала себе дітям. Вона застосовувала те, чого навчалася з Біблії та від Божої організації. Кращих порад просто не існує! (Псалом 1:2, 3; Матвія 24:45).

Давати собі раду з чотирма немовлятами було нелегко, проте ми щотижня відвідували всі зібрання та ходили в служіння. Для нас стало справжнім благословенням, коли дві подружні пари, з якими ми проводили біблійні вивчення, люб’язно погодились приходити до нас додому. Хоча це і було для нас значним полегшенням, усе ж Мері деколи настільки втомлювалась, що могла під час вивчення задрімати з дитиною на руках. Згодом ті подружні пари стали нашими братами і сестрами.

Духовне навчання з раннього віку

Вже з пелюшок наші немовлята разом з Мері, зі мною чи старшими дівчатами були у проповідницькому служінні. Коли вони почали ходити, ми з Мері брали зі собою по двоє дітей, тому це не було обтяжливо. Навпаки, те, що діти були з нами, часто давало нагоду починати розмови з привітними людьми. Одного дня я зустрів чоловіка, який твердив, що характер та особистість людини визначені наперед, залежно від того, під яким знаком зодіаку і в який день вона народилась. Я йому не заперечував, а лише запитав, чи можу прийти трохи пізніше. Він погодився. Я повернувся з четвернятами і вишикував їх перед ним за порядком народження. Той чоловік здивовано спостерігав за тим, що діється. Далі ми приємно поговорили про те, наскільки вони різні, і то не лише ззовні, але й своїми характерами. Це був сильний удар по його теорії. «Марно обговорювати з вами цю теорію,— сказав він.— Напевно, мені треба краще це дослідити».

Нашим четвернятам не подобалось, коли за якусь провину їх картали разом, тому ми виправляли їх наодинці. Проте вони добре розуміли, що для всіх існують однакові правила. Коли в школі їм доводилося самим приймати рішення, керуючись власним сумлінням, вони непохитно тримались біблійних принципів і підтримували одне одного. Синді була їхньою «речницею». Люди швидко зрозуміли, що четвернята — це сила, з якою треба рахуватись.

Допомагаючи дітям у підлітковому віці залишатись відданими Єгові, ми з Мері стикалися з такими ж труднощами, як і інші батьки. Можемо тільки сказати, що коли б не сердечна підтримка збору і достаток духовної поживи, яку ми отримували від видимої частини організації Єгови, виховувати дітей у правді було б набагато важче. Ми намагались регулярно проводити сімейне вивчення і підтримувати відверте спілкування, хоч це давалось не легко. Але наші зусилля не були марними — всі восьмеро дітей вирішили служити Єгові.

Проблеми старості

За своє життя я мав багато призначень: старійшина збору, наглядач міста і замісник районного наглядача. Я теж був членом місцевого комітету зв’язку з лікарнями, який допомагає лікарям співпрацювати з пацієнтами-​Свідками, коли постає питання про переливання крові. Також 34 роки я мав привілей реєструвати шлюби і провів близько 350 шлюбних церемоній, у тому числі шість шлюбів моїх доньок.

Я постійно дякую Єгові за віддану підтримку, яку отримував спочатку від Джуді, а тепер від Мері (Приповістей 31:10, 30). Підтримуючи мене як старійшину збору, вони також подавали хороший приклад своїм служінням і допомагали прищеплювати дітям духовні риси.

У 1996 році мені діагностували порушення функцій мозку, які виявляються тремтінням рук і втратою рівноваги. Тому я не міг більше малювати вивіски й рекламні щити. Однак служіння Єгові і далі приносить мені багато радості, хоча я вже не можу робити стільки, скільки раніше. Але є один плюс — я став співчутливішим до літніх людей.

Коли думаю про своє життя, то дякую Єгові за те, що він завжди допомагав мені і моїй родині зносити всі труднощі й не втрачати радості (Ісаї 41:10). Мері, я і наші восьмеро дітей дуже вдячні за величезну підтримку християнських братів і сестер — такої чудової духовної родини! Важко перелічити все, що вони з любов’ю для нас зробили (Івана 13:34, 35).

[Примітки]

^ абз. 6 Опублікована Свідками Єгови, але вже не друкується.

^ абз. 17 Дивіться «Вартову башту» (англ.) за 15 березня 1972 року, с. 174—180.

[Ілюстрація на сторінці 12]

1941 рік. Я з мамою, старшим братом Ґартом і сестрою Дон готові їхати на конгрес до Сіднея.

[Ілюстрація на сторінці 13]

Разом з Джуді і маленькою Кім, коли я був у районному служінні в Квінсленді.

[Ілюстрація на сторінці 15]

Після народження четвернят старші доньки і збір дуже нам допомагали.