Безутішне горе

НЕДАВНО проводилось письмове опитування серед подружніх пар, у яких декілька років тому померла дитина. Як почуваються ці батьки тепер? Не всі прислали свої відповіді. Володимир, котрий п’ять років тому втратив сина, пояснив, що йому і досі важко говорити про своє горе *.

Батьки, в яких померла дитина, носять у серці безутішний смуток. Минуло десять років відтоді, як у Вільяма сталось нещастя — втопився його 18-річний син. Вільям написав: «Біль не втихає донині і буде супроводжувати мене, доки я житиму». Люсі п’ять років тому через несподівану хворобу втратила сина. Вона сказала: «Перші дні я думала: «Цього не може бути». Здавалось, то страшний сон, і я от-от прокинусь. Згодом я почала усвідомлювати, що все це правда і син уже не повернеться додому. Від часу його смерті пройшло п’ять років, але навіть тепер, залишаючись наодинці, я плачу за ним».

Чому Володимир, Вільям, Люсі й багато-багато інших відчувають таке безутішне горе навіть через роки після смерті дитини?

Чому так боляче?

Коли народжується дитинка, у батьків з’являються почуття, які не можна порівняти з жодними іншими почуттями. Вони беруть своє маля на руки, дивляться, як воно спить, тішаться його усмішкою — усе це приносить їм безмежну радість і задоволення. Батьки пестять і голублять своє дитинча. Вони навчають його добре поводитись та бути ввічливим (1 Фессалонікійців 2:7, 11). Коли таке виховання приносить гарні плоди, батьки пишаються дитиною і сподіваються, що з неї виросте порядна людина.

Дбайливі батьки докладають великих зусиль, щоб забезпечувати дитину всім необхідним. Вони заощаджують гроші, купують потрібні речі, щоб дітям було легше почати самостійне життя (2 Коринфян 12:14). Отже, батьки віддають усе — почуття, час, зусилля, гроші — для того, аби діти жили, а не вмирали. Коли дитина помирає,  багаторічна турбота батьків видається марною, а їхня надія, любов і прив’язаність до дитини — знівечені. Смерть розділяє їх, наче стіна. У серці, де син або дочка займали стільки місця, залишається пустка. Батьків огортає невимовна тяжка туга.

За давніх часів батьки також зазнавали великого болю від утрати дітей. Ось як у Біблії розповідається про почуття патріарха Якова, коли він почув про смерть свого сина Йосипа: «Роздер Яків одіж свою, і зодягнув веретище на стегна свої, і багато днів справляв жалобу по синові своєму... І зачали всі сини його та всі дочки його потішати його. Але він не міг утішитися, та й сказав: «У жалобі зійду я до сина мого до шеолу [могили]». Роками пізніше Яків усе ще горював за своїм сином, вважаючи його мертвим (Буття 37:34, 35; 42:36—38). А ще Біблія розповідає про праведну жінку Ноомі, яка поховала двох синів. У глибокому смутку вона хотіла змінити своє ім’я Ноомі, що значить «приємна», на Мара, тобто «гірка» (Рут 1:3—5, 20, 21, примітка).

Біблія не лише розповідає про батьків, котрі горювали за дітьми. Вона показує, як Бог Єгова дає розраду і підтримку тим, хто втратив дітей. Про це піде мова в наступній статті.

[Примітка]