Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Друкування біблійної літератури під забороною

Друкування біблійної літератури під забороною

Друкування біблійної літератури під забороною

РОЗПОВІВ МАЛЬКОЛЬМ ДЖ. ВЕЙЛ

«Друкуйте книжку «Діти». Я отримав цю несподівану вказівку від наглядача філіалу Свідків Єгови в Австралії під час другої світової війни, невдовзі після оголошення про випуск цієї книжки 10 серпня 1941 року на конгресі в місті Сент-Луїс (штат Міссурі, США). Чому ця вказівка була несподіваною?

НАША проповідницька праця була заборонена у січні 1941 року, так що друкування літератури, хоча й у невеликій кількості, було нелегким завданням. Окрім того, книжка «Діти» була 384-сторінковим виданням з кольоровими ілюстраціями. Наше друкарське устаткування потребувало вдосконалення, папір був у дефіциті, а працівники недосвідчені у справі видання книжок у палітурках.

Перш ніж розповісти, яким чином нам вдавалося друкувати під забороною, дозвольте згадати, як сталося, що я почав служити в австралійському бюро філіалу наглядачем друкарні.

Походження

Мій батько був власником друкарні у процвітаючому місті Балларат (штат Вікторія), де я і народився у 1914 році. Я навчився друкарської справи, працюючи у татовій друкарні. Я також був активним у Церкві Англії — співав у церковному хорі, дзвонив у церковні дзвони. Мав навіть перспективу стати вчителем недільної школи, але мене дещо у цьому тривожило.

Причиною були мої серйозні питання про деякі вчення церкви. Це вчення про Трійцю, пекельний вогонь та безсмертя людської душі, і ніхто не давав мені задовольняючих відповідей. Для мене також було загадкою, чому наш служитель так гнівно говорив про маленьку релігійну групу людей, які називали себе Свідками Єгови. Мені було дивно, чому місто із 40-тисячним населенням повинно турбуватися такою незначною групою.

Одної неділі після вечірньої служби, коли я стояв біля церкви, повз мене пройшла група дівчат з методистської церкви, що стояла неподалік. Я подружився з однією з них. Її звали Люсі. Через якийсь час вона запросила мене додому, щоб познайомити зі своїми батьками. Уявіть собі моє здивування, коли виявилося, що її мати, Віра Клоґан, Свідок Єгови. Ми провели кілька жвавих розмов, і те, що вона говорила, було дійсно розумним.

Невдовзі ми з Люсі одружилися і в 1939 році поселилися в Мельбурні, столиці штату Вікторія. Хоча Люсі стала Свідком Єгови, я ще не прийняв остаточного рішення. Однак коли у вересні того року почалася друга світова війна, я почав серйозно задумуватися над тим, чого навчився зі Святого Письма. Заборона діяльності Свідків Єгови у січні 1941 року справді допомогла мені прийняти рішення. Я присвятив своє життя Богу Єгові і після цього охрестився.

Величезні зміни у нашому житті

У цей час ми орендували комфортабельну квартиру в Мельбурні. Однак через деякий час нас разом з кількома іншими Свідками попросили переїхати в один будинок. Продавши усі меблі, за винятком спального гарнітура, ми в’їхали в цей піонерський дім, як він називався. Я далі працював у друкарні, так що міг жертвувати на покриття витрат дому. Інші чоловіки робили те саме. У результаті наші дружини могли займатися проповідуванням повночасно, і ми, чоловіки, приєднувалися до їхньої благовісницької праці та християнських зібрань вечорами та вихідними днями.

Через деякий час ми з дружиною отримали запрошення від бюро філіалу Товариства Вартової башти приїхати у Сідней. Ми продали свій спальний гарнітур і сплатили кілька боргів, які ще мали, але щоб отримати гроші на білет на поїзд до Сіднея, ми змушені були продати обручку Люсі!

Через обмеження, пов’язані з війною, та недавно встановлену заборону не можна було імпортувати з-за океану ні Біблій, ні біблійної літератури. З цієї причини австралійське бюро філіалу вирішило розпочати підпільне друкування, щоб підтримувати потік духовного харчу, і мене призначили наглядати за працею. Я мав привілей працювати поряд з шотландцем Джорджем Ґіббом, який служив у друкарні філіалу в Австралії близько 60 років *. Власне тоді я отримав вказівку: «Друкуйте книжку «Діти».

Повернення друкарського устаткування

У ці багаті на події воєнні роки з нами траплялися різні цікаві випадки, часом навіть страшні. Наприклад, щоб розпочати друкування, нам потрібно було устаткування. Машини, які ми раніше використовували для друкування в невеликій кількості в довоєнні роки, були захоплені представниками влади, і тепер друкарню Товариства замкнули та охороняли. Як же нам перевезти устаткування в місце, де можна було б підпільно друкувати?

Озброєні вартові по черзі охороняли приміщення Товариства 24 години на добу. Проте одна задня стіна межувала з запасною залізничною колією, яку дуже рідко вживали. Отже, вночі, використовуючи методи, подібні до тих, про які описано в Єзекіїля 12:5—7, деякі енергійні працівники Бетелю проникли у приміщення, розібравши частину тої стіни. Як тільки вони потрапили всередину, то відразу заставили дірку цеглою, щоб нічого не було помітно. Ці нічні рейди продовжувалися близько двох тижнів, протягом яких було розібрано невеликий друкарський верстат, лінотип і кілька інших машин. Тоді вони тихенько передали частини через дірку, під самим носом у вартових!

Через деякий час ми отримали ще більше різного устаткування з інших джерел, і невдовзі у різних місцях Сіднея вже повним ходом йшло друкування. Таким чином, ми могли надрукувати та оправити не лише книжку «Діти», але також книжки великого формату «Новий світ», «Правда визволить вас», «Царство близько» та «Щорічники Свідків Єгови» за 1942, 1943, 1944 та 1945 роки. Окрім того, під час заборони у ті воєнні роки Свідки Єгови по цілій Австралії не пропустили жодного номера «Вартової башти». Це показало нам, що рука Єгови не буває короткою (Ісаї 59:1).

Несподівані візити

Під час суворої воєнної цензури комерційні друкарні часто несподівано відвідували представники влади, які інспектували матеріал, що друкувався. Тому в одній з наших підпільних друкарень була система попереджування про небезпеку. У приймальній була кнопка, вмонтована в підлозі так, щоб сестра, яка працювала там, могла легко дістати її. Як тільки по сходах піднімався хтось, кого вона не знала, або людина, у якій підозрювала інспектора, вона натискала кнопку.

Було дуже смішно спостерігати, як в усі сторони розліталися через вікна брати, коли спрацьовувала система. Працівники, які були офіційно зареєстровані, залишалися, щоб швидко прикрити усі надруковані аркуші журналів «Вартова башта» та іншої біблійної літератури, над якою в цей час працювали. Для цього вони використовували такого ж розміру друковані аркуші публікацій, які готували для інших замовників.

Під час одного такого візиту двоє інспекторів сиділи на стопках великих аркушів з надрукованими на них коміксами, але під низом були аркуші з «Вартовою баштою», надруковані минулої ночі. У друкарні, що була в іншій частині міста, вдень ми виконували комерційні замовлення, а вночі та вихідними днями друкували публікації Товариства Вартової башти.

Постачання паперу

Великою проблемою був друкарський папір. Однак деякі великі друкарні, які не використовували усю свою норму паперу через ослаблену ділову активність під час війни, охоче продавали нам свої надлишки, звичайно, по вищій ціні. Проте одного разу ми отримали папір з іншого джерела.

Одне торгове вантажне судно з великою партією коричневого паперу на борту по дорозі в Австралію потерпіло аварію в морі, і вода замочила велику частину паперу. Увесь вантаж був виставлений на аукціон, і, на наше здивування, ми були єдиними покупцями. Таким чином, ми могли купити його за дуже низьку ціну. Ми врятували більшість паперу, просушивши його на сонці, і потім розрізали його на аркуші, підхожі для нашого друкарського верстату.

Як же нам використати коричневий папір? Ми по праву вирішили, що читачі коміксів не будуть мати нічого проти коміксів на кольоровому папері. Так білий папір, приготований для книжок з коміксами, пішов на друкування «Вартової башти» та іншого матеріалу Товариства.

Важлива роль жінок

Під час війни багато християнок в Австралії навчилися палітурної справи. Одного надзвичайно спекотливого пополудня кілька з них працювало в невеликому гаражі, який ми орендували на глухій вулиці в передмісті Сіднея. Задля безпеки вони тримали усі вікна та двері зачиненими. Котли з клеєм виділяли тепло та смердючі випарування, і духота була нестерпною. Тому вони роздяглися до білизни.

Раптом хтось постукав у двері. Сестри запитали «хто там?», і у відповідь почувся голос урядового чиновника у справах праці. Він був з відділу, який мав уповноваження у воєнний час скеровувати людей у будь-яку місцевість, де потрібна була робоча сила. Сестри голосно відповіли, що не можуть впустити його зараз, тому що через спеку працюють у самій білизні.

Чиновник хвильку помовчав, тоді сказав, що він має ще одну справу у цьому районі і що наступного дня повернеться і проведе інспекцію. Сестри відразу ж подзвонили нам, і ми вислали вантажний автомобіль, щоб перевезти з палітурної майстерні в інше місце усе, над чим вони працювали.

Більшість працівників нашої підпільної типографії зовсім не мали досвіду в друкарській справі, так що результати праці не залишили в моєму розумі жодного сумніву про те, що дух Єгови постачав необхідну допомогу та керівництво. Для мене та моєї дружини Люсі, яка працювала в палітурній майстерні, бра́ти в тому всьому участь було великим привілеєм.

Як скеровувалася наша праця у цей час випробовувань? Брат, що виконував обов’язки наглядача філіалу Свідків Єгови, отримав обмеження з боку уряду, яке вимагало, щоб він жив у містечку на віддалі близько 100 кілометрів від Сіднея. Наказ забороняв йому виїжджати далі ніж за 8 кілометрів від центра містечка. Щомісяця на одну машину видавали тільки 4 літри бензину. Але брати зробили хитрий пристрій, відомий як газогенератор. Це був металевий контейнер циліндричної форми, що важив десь півтонни. Його встановлювали в задній частині машини. У ньому тліло деревне вугілля, яке виділяло монооксид вуглецю, що служив паливом. Кілька разів на тиждень уночі інші відповідальні брати та я їхали за допомогою цього пристрою на зустріч із наглядачем, яка відбувалася в руслі висохлого струмка недалеко міста його вигнання. Таким чином, ми могли обговорити багато справ, тоді знову підкидали палива в газогенератор і над ранок поверталися до Сіднея.

Зрештою справу про заборону діяльності Свідків Єгови було подано на розгляд у Верховний Суд Австралії. Суддя оголосив заборону «примхливою, капризною та деспотичною» і повністю реабілітував Свідків Єгови, знявши з них усі звинувачення у бунтарстві. Усі члени Верховного Суду підтримали це рішення, так що ми могли виходити з підпілля і продовжувати нашу законну працю в інтересах Царства.

Подальші призначення та благословення

Після війни багато працівників нашої підпільної друкарні розпочали повночасне служіння. Пізніше деякі з них закінчили Біблійну школу Товариства Вартової башти Ґілеад у Нью-Йорку. Ми з Люсі теж мали таку мету, але на світ з’явилася наша донечка, і я вирішив знову зайнятися друкарською справою. Ми молилися, щоб Єгова допомагав нам завжди ставити інтереси Царства на перше місце, і він справді допомагав. Я отримав інше службове призначення. А сталося це ось як.

До мене подзвонив Ллойд Беррі, який зараз у Брукліні (Нью-Йорк) служить членом Керівного органу Свідків Єгови. У той час він був роз’їзним наглядачем у Сіднеї. Він запитав, чи я знаю дату нашого наступного конгресу. Коли я відповів, що так, він сказав: «Ми хочемо, щоб ти наглядав за справами, пов’язаними з харчуванням».

Здивований, я хвильку помовчав і тоді невпевнено сказав: «Але ж я ніколи в житті не займався такими справами».

«Що ж, брате,— жартівливо відповів мій співрозмовник,— прийшов час навчитися!» Я таки навчився і мав привілей наглядати за службою харчування понад 40 років, навіть на великих конгресах.

З часом наша комерційна друкарня зробила прогрес, і через це мені треба було кілька разів поїхати за океан. Я завжди поєднував це з міжнародними конгресами, які проводилися в Нью-Йорку та по інших містах Сполучених Штатів Америки. Це дало мені нагоду проводити час на конгресах із наглядачами різних відділів, особливо з відділу служби харчування. Таким чином, після повернення в Австралію я міг краще служити потребам наших конгресів.

У нашому похилому віці ми з Люсі часом задумуємося, чи вдалося б нам досягнути більшого, якщо б ми народилися трохи пізніше. З іншого боку, народжені відповідно у 1916 та 1914 роках, ми вважаємо чудовим привілеєм можливість слідкувати за біблійними пророцтвами, що сповнилися на наших очах. І ми вдячні Єгові за благословення, яке ми мали, допомагаючи багатьом людям навчитися правди, і за те, що можемо бачити їх сьогодні охрещеними служителями. Молимося, щоб могли надалі служити йому, служити вічно, завжди визнаючи його величним Суверенним Правителем всесвіту.

[Примітка]

^ абз. 14 Дивіться «Вартову башту» за 15 вересня 1978 року, сторінки 24—27 (англ.).

[Ілюстрації на сторінці 29]

Друкарня у Бетелі в Стратфілді, 1929—1973 рр.

Джордж Ґібб стоїть коло одного з верстатів, винесених з друкарні через задню стіну.