Медові мурахи. Пустельні ласощі

ЯКОСЬ наша подруга Юмінія, корінна мешканка Австралії, пообіцяла відкрити нам одну з таємниць пустелі. Коли ми прибули в посушливу місцевість, що на півночі від Аліс-Спрінгса (Центральна Австралія), Юмінія почала уважно розглядати піщаний ґрунт. Під акаціями вона помітила крихітних комашок, які мали вказати нам шлях до пустельних ласощів. Це були медові мурашки.

Наша подруга стала енергійно копати, розриваючи мурашині тунелі. Невдовзі вона вже сиділа в ямі завглибшки один метр. «Шукати медові мурашки,— сказала Юмінія,— можна цілий рік, але найкраще робити це взимку, бо влітку тут дуже гаряче». Роздивляючись досвідченим оком розриті тунелі, вона промовила: «Треба знати, котрий з них приведе до цілі».

Незабаром їй вдалось знайти мурашину «комору». У ній нерухомо висіли на стелі принаймні 20 комашок. Їхні роздуті черевця, завбільшки з виноградину,  були наповнені нектаром бурштинового кольору. Юмінія, швидко назбиравши понад сотню мурашок з кількох камер, сказала: «Цей мед — наші улюблені пустельні солодощі».

Живі «медові бочки»

Мурашине царство налічує понад 10 000 видів, і медові мурахи — одні з найдивовижніших із них. На відміну від бджіл, які відкладають мед у медові стільники, мурашки зберігають нектар у живих «медових бочках». Коли настають голодні часи, уся колонія живиться ним.

Щоб поповнити запас меду або трохи підкріпитися, мурашка своїми вусиками вистукує на вусиках живої «бочки» певний код. Якщо він правильний, «бочка» відкриває рот і дає доступ до меду. Надходження меду в «бочку» або витік з неї контролюється спеціальним шлунковим клапаном, що складається з чотирьох щитків. Мурашка-«бочка» живе кілька місяців, і за цей час її не раз можна наповнити й опорожнити.

Зазвичай живі «медові бочки» все життя сидять нерухомо під землею, де їм не загрожує посуха, спека та хижаки. Щоб захиститися у темному підземеллі від різних бактерій та грибків, ці мурашки зволожують свої тільця антибактеріальною рідиною, яку виділяє спеціальна залоза.

А звідки вони беруть мед? Усе починається з акацієвого соку, котрим живляться крихітні попелиці. Робочі мурашки «доять» попелиць, забираючи надлишок солодкого нектару, який називається «медовою росою». Мурашки можуть збирати його і безпосередньо з дерева. Увесь нектар робочі мурашки передають живим «бочкам». Незначну його кількість з’їдають самі «бочки», але оскільки апетит у них скромний, більшість солодкої рідини відкладається в їхніх черевцях на «чорну годину».

А що сказати про попелиць? Чи мурахи лише об’їдають їх? Зовсім ні. По-перше, вони залишають своїм годувальницям достатньо нектару. По-друге, мурашки захищають попелиць від паразитів і хижаків. Тож ця дружба, яку ще називають симбіозом, взаємовигідна.

«Іди до мурашки, лінюху,— каже Біблія,— поглянь на дороги її — й помудрій: нема в неї володаря, ані урядника, ані правителя; вона заготовлює літом свій хліб, збирає в жнива свою їжу» (Приповістей 6:6—8). Наскільки ж правдиві ці слова, бо мурашки дійсно вміють співпрацювати, добре організовані та роботящі. А їхній мед, зібраний у цих суворих пустельних умовах, сподобається навіть найбільшим гурманам.

[Ілюстрація на сторінці 11]

Роздуте черевце медової мурашки наповнене солодким нектаром

[Відомості про ілюстрації, сторінка 11]

Pages 10, 11, top: M Gillam/photographersdirect.com; page 11: © Wayne Lynch/age fotostock