Військовий командувач стає «воїном Христа»

Розповів Марк Люїс

«Доброго ранку, Ваша Величносте». «Доброго дня, Ваша Світлосте». «Доброго вечора, пане прем’єр-міністр». Саме так я вітався зі своїми пасажирами, коли був пілотом Королівських військово-повітряних сил Австралії і командував ескадрильєю, яка обслуговувала поважних персон. Я перевозив голів держав і високих урядовців по всій Австралії та по цілому світі. Однак тепер я виконую набагато почесніше завдання. Дозвольте мені розповісти свою історію.

Я НАРОДИВСЯ 1951 року в місті Перт (Західна Австралія) у сім’ї військового. Коли мені виповнилось 15, я став членом планерного клубу. Так народилася моя велика пристрасть — любов до польотів.

Невдовзі мої батьки розійшлися і наша сім’я розпалась. Мене доброзичливо прийняла до себе сім’я командувача ескадрильї реактивних літаків-винищувачів. Я жив у них, поки не закінчив школу, а потім командувач заохотив мене поступити в Королівську академію військово-повітряних сил Австралії.

Мені дають «крила»

Через шість років я закінчив Академію і отримав звання офіцера військово-повітряних сил, ступінь бакалавра і «крильця» (розпізнавальний значок пілота). Незабаром мені доручили перше завдання — перевозити людей і вантажі транспортними військовими літаками по цілій Австралії, південній частині Тихого океану та Південно-Східній Азії. Ми часто летіли над гірськими пасмами і долинами, в яких приземлялися просто на траві. Це була дуже небезпечна робота. У ті роки наша ескадрилья втратила не одного хорошого пілота і кілька літаків. Однак ми продовжували допомагати людям, які жили у віддалених регіонах, доставляючи матеріали і техніку для будівництва мостів та доріг. Крім того, ми привозили медперсонал і їжу, коли виникали надзвичайні ситуації. Ми також транспортували хворих і поранених.

У 1978 році я вже мав достатньо досвіду, щоб стати льотним інструктором. Я знову повернувся в Академію, тепер у ролі викладача. Там я зустрів свою давню знайому Даян, молоду вдову з трирічною донькою. З чоловіком Даян ми вчилися в одній групі, але пізніше він розбився на літаку. Я запропонував їй вийти за мене заміж. Даян не була впевнена, чи хоче вдруге одружитися з пілотом, тому попросила час на роздуми.

Тим часом мене на рік призначили ад’ютантом генерал-губернатора Австралії. В резиденції губернатора у Канберрі я познайомився з таємницями політичного життя.  Крім того, я мав можливість близько спілкуватися з високопоставленими урядовцями, військовими командувачами і представниками духівництва. Коли моя служба при резиденції закінчилась, я повернувся до роботи інструктора. Невдовзі, 1980 року, ми з Даян одружились.

У 1982 році я погодився взяти участь у програмі з обміну кадрами і два роки прослужив у військово-повітряному флоті США. Я був офіцером служби безпеки польотів і розслідував обставини авіакатастроф. По роботі я подорожував територією всієї країни та за її межами і навіть побував у Північній Ірландії. Для того щоб покращити безпеку польотів, я під час розслідування аварій оцінював конструкції літаків і техніку керування ними.

Повертаюсь в Австралію

Згодом, після мого повернення в Австралію, в нас з Даян народилася дочка Керрі. Робота займала весь мій час, тож Даян була для дівчат і мамою, і батьком. Це негативно відбивалось на нашій сім’ї. Через три роки мені доручили командування ескадрильєю, про яку я згадував на початку. В 1991 році моя ескадрилья брала участь у конфлікті, який виник у районі Перської затоки. Ми також підтримували інші операції ООН у Пакистані, Афганістані, Африці та Ізраїлі.

У 1992 році я почав служити в штабі головнокомандувача збройних сил. Я був особистим помічником найвищого військовослужбовця Австралії. Завдяки цьому я зміг краще зрозуміти взаємозв’язок між армією, політикою та ООН і дійшов висновку, що ООН має багато недоліків. Але здавалося, що вона — наша єдина надія на краще майбутнє. Невдовзі певні події спонукали мене змінити свої погляди.

Відповіді на запитання Даян

Після смерті першого чоловіка Даян мучили запитання, на які вона не знаходила відповідей у церкві. Проблем додалося, коли наша старша донька Рені стала цікавитись окультизмом. Якось у домі своєї подруги Даян побачила в журналі «Пробудись!» анонс статті про сатанізм, яка мала вийти в наступному номері *. Раніше вона ніколи не бачила «Пробудись!» і по дорозі додому думала, як би їй дістати той журнал.

Через три дні до нас прийшли Свідки Єгови, і Даян отримала потрібний їй примірник. Пізніше вона погодилась вивчати Біблію і почала відвідувати християнські зібрання. Я не мав нічого проти і деколи навіть ходив з нею, але сам не збирався цим займатись. Я не вважав себе релігійною людиною, хоча і вірив у Бога. Релігія мене не цікавила, оскільки я бачив у ній надто багато лицемірства. Наприклад, я не міг зрозуміти, чому військові священики, проповідуючи любов та мир, підтримують війни.

Даян залишала в домі примірники «Вартової башти» і «Пробудись!» так, щоб вони потрапляли мені на очі. Я перечитував деякі з них і акуратно клав на місце. Мені не хотілося, щоб Даян думала, ніби вони мене цікавлять. Потроху мої біблійні знання збільшувались. Особливо мене зацікавили два уривки з Біблії. Один з них — Об’явлення 19:17, 18, де зазначається, що птахи мали їсти тіла воєначальників. А інший — Об’явлення 17:3, в якому згадується «багряний дикий звір». У публікаціях Свідків пояснювалося, що цей звір символізує ООН. Такий погляд цілком суперечив моїм уявленням про цю всесвітню організацію *. Але я не хотів глибоко вникати в ті питання.

У 1993 році Даян запросила мене на своє хрещення. Це було якось несподівано.  Я спитав її: «Якби тобі довелось вибирати, кого б ти обрала: мене чи Єгову?» Вона відповіла: «Єгову. Але сподіваюсь, мені не доведеться цього робити. Ви обидва мені потрібні». Тоді я вирішив, що мушу більше дізнатися про ту іншу, важливу для Даян особу. Старійшина місцевого збору запропонував мені вивчення Біблії, і я погодився.

Мене захоплювали біблійні пророцтва, зокрема ті, котрі були пов’язані з воєнною та політичною історією. Пригадую, як в Академії ми вивчали військові досягнення стародавніх греків. Тепер я побачив, що практично вся їхня історія була передречена у 8-му розділі книги Даниїла ще багато століть наперед. Це та інші пророцтва поступово переконали мене в тому, що Біблія справді натхнена Богом.

Я також почав по-іншому дивитися на ООН. Я зрозумів, що армія не в стані розв’язати проблем людства, що за допомогою війни неможливо встановити справжній мир і що ООН не в змозі усунути політичні, релігійні та етнічні розбіжності, через які виникають війни. Я переконався, що тільки Бог в стані вирішити усі ті негаразди. Це видно вже тепер на прикладі міжнародного братства Свідків Єгови (Псалом 133:1; Ісаї 2:2—4). Все ж я вагався, чи зможу залишити військову кар’єру, щоб служити Богові.

Роблю вибір

Переломний момент настав, коли 1994 року я відвідав обласний конгрес Свідків Єгови в Сіднеї. У програмі була костюмована біблійна драма, в якій розповідалося про ізраїльтян у часи пророка Іллі. Перед ними постав вибір, кому служити: Єгові чи ханаанському богу Ваалу. Пророк звернувся до ізраїльтян: «Чи довго ви будете скакати на двох галузках? Якщо Господь — Бог, ідіть за Ним, а якщо Ваал — ідіть за ним» (1 Царів 18:21). Ці слова глибоко запали мені в серце. Я, подібно до ізраїльтян, стояв на роздоріжжі. В мене знову постало питання: «Що робити: служити Єгові чи залишатись військовим?»

По дорозі додому після конгресу я сказав Даян, що збираюся піти з армії і стати Свідком Єгови. Для неї це було несподівано, але вона повністю мене підтримала. Я не змінив свого рішення і через кілька днів подав у відставку.

На той час я командував кадетським корпусом Академії оборони Австралії у столичному місті Канберрі. Я наглядав за військовою підготовкою і навчальним процесом близько 1300 курсантів сухопутних, морських і повітряних збройних сил, а також керував штатними працівниками. В останній день навчального року я виступив перед 400 випускниками та іншими офіцерами. Я сказав, що залишаю військову службу, оскільки хочу навчати людей Біблії, проповідуючи від дому до дому як добровільний християнський служитель. У декого це викликало інтерес, тож я мав кілька цікавих розмов.

Повночасне служіння

Я почав проповідувати наступного дня після того, як пішов у відставку. Через три місяці, у квітні 1995 року, я охрестився. Потім при першій можливості заповнив заяву на стале піонерське служіння, а це означало, що тепер я виділятиму багато часу на проповідування.

Отже, з військового командувача я перетворився на «воїна Христа», що вимагало чималих змін (2 Тимофія 2:3). Одне з моїх перших завдань полягало в тому, щоб обслуговувати інших під час християнських зібрань, підносячи їм мікрофони. Крім того, я мусив навчитися з повагою висловлювати свої прохання, а не давати накази. Чуйність і любов стали для мене важливішими за ефективність, хоча мені й досі нелегко зрівноважувати ці риси. Також нашій сім’ї довелося спростити життя, оскільки тепер я менше заробляв.

Мені завжди подобалось проповідувати. Одного разу я був у служінні з нашою донькою  Керрі, якій тоді виповнилось дев’ять років. Я попросив її спостерігати за реакцією господарів. Невдовзі ми побачили, що багато людей байдуже ставиться до нашої звістки. Однак траплялися й привітні люди, а дехто навіть зацікавився. Для нас обох це був захопливий експеримент. Наша друга донька якийсь час вивчала Біблію, але вирішила поки не служити Єгові.

Ми з Даян заохочували Керрі служити Єгові повночасно. І недавно разом з донькою я відвідав Школу піонерського служіння. Як же я радів! Керрі запросили на Школу вперше, а мене — вдруге. Мені надзвичайно приємно було бачити, як вона та інші молоді люди цінують християнське служіння і роблять духовний поступ (Псалом 110:3).

Надмір благословень

Аналізуючи своє життя, я проводжу паралелі та знаходжу відмінності між військовою службою і служінням у ролі Христового воїна. Одне й друге вимагає відданості, слухняності, самодисципліни та жертовності. Військові готові вбивати інших і навіть померти заради батьківщини чи друзів, а правдиві християни вчаться любити своїх ворогів (Матвія 5:43—48). Нерідко солдат стає героєм, вчинивши лише один подвиг. Християни ж отримують схвалення від Бога, коли витривало з року в рік відстоюють свою віру. Часто це вимагає мужності перед лицем протидії, насмішок та інших випробувань (Євреїв 10:36—39). З усіх людей, яких я будь-коли знав, мої християнські брати і сестри — найкращі люди.

Тепер замість згаданих на початку привітань, з якими я щодня звертався до визначних людей, я кажу: «Доброго ранку, сестро» чи «Доброго вечора, брате». Як же приємно виконувати християнське служіння разом з людьми, котрі щиро люблять Бога! Але найбільша для мене честь — поклонятися Всевишньому Богу Єгові. Ніщо інше не може наповнити життя глибшим змістом.

[Примітки]

[Вставка на сторінці 14]

Військові готові вбивати інших і навіть померти заради батьківщини чи друзів, а правдиві християни вчаться любити своїх ворогів.

[Ілюстрація на сторінках 12, 13]

Веду літак для поважних персон над Будинком парламенту в Канберрі.

[Ілюстрація на сторінці 15]

Біблійна драма на обласному конгресі в Сіднеї 1994 року (Австралія).

[Ілюстрація на сторінці 15]

З Керрі на Школі піонерського служіння.

[Ілюстрація на сторінці 15]

З Даян і Керрі сьогодні.