Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Бути лікарем — нелегке завдання

Бути лікарем — нелегке завдання

Бути лікарем — нелегке завдання

«Молоде подружжя прийшло до мене з надією, що я допоможу їхньому новонародженому малюку. Коли я оглянув його, у мене все аж похолонуло всередині. Немовля було невиліковно хворе. Уявіть, з яким болем у серці я сказав молодим батькам про те, що їхній син незрячий. Коли вони вийшли, мене охопили гнітючі почуття. Але вже за мить у кабінет зайшов наступний пацієнт і я мусив люб’язно його привітати. Саме це викликає в мене стрес». (Хірург-офтальмолог з Південної Америки)

ПАЦІЄНТИ, як правило, йдуть до лікаря не для того, щоб довідатись про його проблеми, адже всі їхні думки сконцентровані лише на власних потребах. Тож мало хто усвідомлює, в якому напруженні щодня доводиться працювати лікарям.

Звичайно, нині всі люди зазнають стресу, не лише лікарі. Але оскільки майже кожному з нас так чи інакше доводиться мати з лікарями справу, варто знати, які труднощі у них бувають і як це може впливати на них.

Лікарі ще з молодості стикаються зі стресовими ситуаціями. Скажімо, вже сам вступ у медичний учбовий заклад вимагає неабияких зусиль. Також чималим емоційним потрясінням для студентів-медиків є процес навчання, який уже з самого початку може впливати на їхні почуття і навіть характер.

Важкий процес навчання

Психіка студентів може травмуватися вже в перший тиждень навчання, коли вони відвідують анатомку. Адже багато з них ніколи раніше не бачили трупа. Тож як огидно їм для вивчення анатомії розглядати голі зморщені тіла в різних стадіях розтину. Студентам треба навчитись контролювати свої емоції, можливо, даючи кожному трупові якесь кумедне прізвисько. І, хоча стороннім людям це може здаватися вкрай безсердечним і зневажливим, студентам просто необхідно не думати про людину, якій колись належало це тіло.

Потім студенти проходять практику в лікарні. У той час як більшість людей не задумується про короткочасність життя, студенти-медики вже в молодому віці на власні очі бачать, як хворі потерпають від невиліковних хвороб і помирають. Про свої перші відвідування лікарні один студент висловився, як про «щось страшенно бридке». Крім того, як у багатих, так і в бідних країнах студентів може приголомшувати те, що хворим часто відмовляють у потрібному їм лікуванні, бо в них не вистачає коштів.

Як же лікарям-новачкам давати собі раду за таких обставин? Медики мусять навчитися не прив’язуватись до своїх пацієнтів емоційно. Наприклад, замість того, щоб назвати пацієнта по прізвищу чи імені, хтось з медперсоналу повідомляє: «Лікарю! У другій палаті — перелом ноги». Звісно, для когось ця фраза може здатися чудернацькою.

Емоційне виснаження

Майбутніх лікарів готують бути спеціалістами, проте здебільшого їхня робота зосереджуватиметься на спілкуванні з пацієнтами. Деякі лікарі відчувають, що вони морально не готові до такого спілкування. Як згадувалося на початку цієї статті, одне з найбільш емоційних потрясінь для лікаря — це повідомити невтішну новину. І дехто мусить робити це щодня. Також лікарям доводиться вислуховувати пацієнтів, яким необхідно виговоритись про свої проблеми. Робота зі стурбованими, наляканими людьми настільки стомлює, що деякі лікарі зазнають цілковитого виснаження, яке називають виснаженням через співчуття.

Згадуючи свої перші роки праці, один сімейний лікар з Канади сказав: «Робота не давала і хвилі спокою. Одні пацієнти потребували моєї уваги чи невідкладної допомоги, інші у збентеженні просто хотіли розповісти про свої почуття. Ще інші агресивно тиснули на мене і чогось вимагали. Часто хтось лише хотів зі мною побачитись, а дехто вимагав, щоб я прийшов до них. Бувало, хворі навіть «вривалися» в мій дім по телефону і піднімали з ліжка посеред ночі. Люди, люди, люди. Звісно, я бажав допомагати іншим, але це вже було схоже на божевілля» (Джон Голланд, «Дилема лікаря», англ.).

Чи у досвідчених лікарів менше проблем? Зазвичай зі збільшенням досвіду зростає почуття відповідальності. Нерідко потрібно негайно та ще й на основі неповної інформації приймати рішення, від яких може залежати життя пацієнтів. Один лікар з Великобританії пояснює: «Коли я був молодшим, це мене не турбувало, так само, як юнаки не бояться ризиковано водити автомобіль. Та з віком починаєш більше цінувати життя. Отож тепер мені важче приймати рішення щодо лікування хворих».

А як ще стрес впливає на лікарів? Іноді звичка не прив’язуватися до пацієнтів переноситься також у сім’ю. І це може бути справжнім випробуванням. Проте не всі лікарі такі байдужі й черстві. Багато з них надзвичайно співчутливі і ставляться до хворих з розумінням. Але як їм при цьому зберігати рівновагу, щоб не доводити себе до емоційного виснаження?

Важкі пацієнти

Говорячи про труднощі роботи з хворими, лікарі часто починають зі згадки про важких пацієнтів, яких можна поділити на декілька типів.

Приміром, досить часто лікарям доводиться мати справу з людьми, які замість того, щоб чітко пояснити свою проблему, забирають у лікаря час, говорячи не по суті. Бувають і вибагливі пацієнти: вони телефонують лікарю вночі чи у вихідні не в таких вже й невідкладних справах або ж вимагають, щоб їх лікували інакше. Є й недовірливі особи, котрі шукають додаткову інформацію про свою недугу, можливо, в Інтернеті. І хоча це приносить певну користь, але в лікаря просто немає часу обговорити з людиною всі за і проти того, що вона знайшла в інших джерелах. У результаті хворий іноді перестає довіряти своєму лікарю, якого це може дуже розчарувати. І, нарешті, є нетерплячі пацієнти. Вони не доліковуються і звертаються за допомогою до інших лікарів.

А втім, у деяких куточках світу найбільше стресу лікарі зазнають не через пацієнтів, а через адвокатів.

«Перестрахувальна медицина»

У багатьох країнах зросла кількість судових позовів проти лікарів. І часто адвокати звинувачують їх у чомусь зовсім дріб’язковому, аби виграти гроші. «Через невиправдані судові процеси зростають суми страховок медичної відповідальності лікарів,— пояснив президент Американської медичної асоціації.— Такі процеси призводять ще й до інших проблем. Через судовий позов лікар може змарнувати свій дорогоцінний час... зазнати чимало неприємностей, стресу і тривоги». Декого це навіть підштовхнуло до самогубства.

Тому нерідко лікарі вдаються до так званої «перестрахувальної медицини», тобто, маючи справу з хворим, більше зосереджуються на тому, як у разі потреби захистити себе в суді, а не на тому, як лікувати пацієнта. «Такий підхід у медицині сьогодні досить поширений»,— говориться в періодичному виданні «Медичний дайджест» (англ.).

Оскільки лікарі зазнають дедалі більшого тиску, багатьох з них цікавить, що чекає їх у майбутньому. Те саме запитання виникає і в пацієнтів, адже вони бачать, що попри досягнення в галузі медицини люди дедалі більше страждають від хвороб. У наступній статті говориться, яке майбутнє чекає і лікарів, і пацієнтів.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 6]

СПІВПРАЦЮЙТЕ З ЛІКАРЕМ

1. Розмовляйте з лікарем по суті. Для цього заздалегідь продумайте, як чітко і стисло пояснити йому свою проблему. Починайте з того, що турбує вас найбільше.

2. Не телефонуйте лікареві в неробочий час у справах, які можуть зачекати.

3. Будьте терпеливі. На встановлення діагнозу і на лікування потрібен час.

[Рамка/Ілюстрації на сторінці 7]

«НАВІТЬ ПРОСТЕ ЛІКУВАННЯ ХВОРИХ ПРИНОСИТЬ МЕНІ ЗАДОВОЛЕННЯ»

«Бути лікарем у розвиненій країні і тут — це небо і земля. У цій місцевості вважають, що коли хтось вчиться на лікаря, то він не житиме в бідності. Отож тут досить популярно здобувати професію лікаря. Проте лікарів тепер багато, а робочих місць бракує. У результаті лікарі заробляють дуже мало. Бо ж небагато хто може дозволити собі заплатити за прийом у приватного лікаря. Я працюю в старій лікарні, де протікає дах і є лише найпростіше обладнання. У нашому колективі двоє лікарів і п’ять медсестер. Ми обслуговуємо 14 000 осіб.

Інколи пацієнти скаржаться, що я недостатньо добре їх обстежую. Але коли біля дверей твого кабінету стоїть черга з 25 осіб, ти просто не маєш змоги когось довго консультувати. А втім, навіть просте лікування хворих приносить мені задоволення. Наприклад, матерı́ часто приводять до мене своїх недогодованих діточок, які страждають від діареї та обезводнення. У малюків побляклі очі та стурбовані обличчя. Моє завдання — лише пояснити матері, як користуватися регідратаційним розчином, боротися з хвороботворними мікробами і вживати антибіотики. Коли ефект стає відчутним, дитя знову починає їсти. Через тиждень це вже зовсім інша дитина — жвава, очі сяють, а на обличчі усмішка. Бажання допомагати людям і спонукало мене стати лікарем.

Я ще з дитинства мріяв лікувати людей. Але не думав, що в процесі навчання на лікаря мій характер дуже зміниться. Я бачив, як люди помирали, бо не мали чим заплатити за вкрай необхідне їм лікування. І я мусив навчитись не перейматися цим, щоб смуток, бува, не прибив і мене. Коли ж у Біблії мені показали причину людських страждань, я зрозумів, наскільки співчутливим є Бог, і лише тоді знову став співчувати іншим, а іноді навіть міг заплакати».

[Ілюстрації]

Д-р Марко Бієґас працює у віддаленому болівійському містечку в Амазонії.