Життєпис

«Ви ж не знаєте, що станеться у вашому житті завтра»

РОЗПОВІВ ГЕРБЕРТ ДЖЕНІНГЗ

«Повертаючись із портового містечка Тема до філіалу Товариства Вартової башти в Гані, я зупинився, щоб підібрати молодого чоловіка, який хотів добратися автостопом до міста. Я скористався можливістю свідчити йому. Мені здалося, що дав йому добре свідоцтво! Однак коли я довіз цього молодого чоловіка до місця призначення, він вистрибнув з автомобіля та швиденько побіг геть».

ВИЩЕЗГАДАНА пригода навела мене на думку, що зі мною відбувається щось незвичайне. Та перед тим, як я знову повернуся до цієї історії, дозвольте розповісти, як я, канадець, опинився в Гані.

Події відбувалися в середині грудня 1949 року в північному передмісті Торонто (Канада). Ми якраз закінчили копати рів у замерзлій землі приблизно метр завглибшки, прокладаючи водопровід до нового будинку. Змерзнувши та стомившись, наша бригада товпилася біля багаття, очікуючи поки за нами приїде машина. Несподівано Арнольд Лортон, один з робітників, почав щось говорити про «війни та воєнні чутки», «кінець цього світу» та про інші, зовсім незнайомі для мене речі. Збентежені почутим, усі негайно припинили розмову, а дехто навіть поставився вороже до нього. Пам’ятаю, я тоді подумав: «Цей хлоп’яга дуже відважний! Ніхто не хоче слухати, та він все ж продовжує». Але розповідь Арнольда справила-таки на мене враження. Після Другої світової війни пройшло лише декілька років, а я не чув нічого подібного у христодельфіанів, релігії, яку сповідували кілька поколінь моєї родини. Я уважно прислухався, дедалі більше захоплюючись його поясненнями.

Невдовзі я звернувся до Арнольда, щоб отримати більше інформації. Оглядаючись назад, я усвідомлюю наскільки ж терплячими та добрими були Арнольд і його дружина  Джін до мене, 19-річного недосвідченого юнака. Я часто приходив до них без жодного попередження і запрошення, просто щоб порозмовляти. Вони спрямували мої думки в потрібне русло, допомогли спростувати неправильне розуміння принципів та моральних норм, яке оплутувало мій молодий розум. Через десять місяців після того випадку біля придорожнього багаття 22-го жовтня 1950 року я охрестився як Свідок Єгови й став членом збору Віловдейл у Північному Йорку (сьогодні передмістя Торонто).

Поступ разом зі співвіруючими

Коли батько усвідомив, що я рішуче тримаюся своєї новознайденої віри, перебувати вдома ставало дедалі важче. Незадовго до цього тато постраждав внаслідок лобового зіткнення автомобілей, спричиненого п’яним водієм, і тому з ним часто було важко знайти спільну мову. Життя моєї матері, двох братів та двох сестер було справді нелегким. Напруження, викликане біблійною правдою, зростало. Тому мені здалося розсудливим залишити дім заради миру з батьками та для того, щоб зміцнитися на «дорозі правди» (2 Петра 2:2, Хом.).

У кінці літа 1951 року я перейшов у маленький збір у містечку Колмен (провінція Альберта). Двоє юнаків, Росс Гант та Кейт Робінс, зайняті в повночасному публічному проповідуванні, так звані сталі піонери, заохочували мене до такого ж виду добровільного служіння. І 1 березня 1952 року я влився в ряди сталих піонерів.

З ніжністю пригадую, як вплинуло на мене отримане підбадьорення. Я мусив багато чого навчитися, а тут була нагода поліпшуватися. Після року піонерського служіння у зборі Летбридж (Альберта), я отримав несподіване запрошення — служити роз’їзним наглядачем. Моїм призначенням були збори Свідків Єгови на території вздовж східного узбережжя Канади від Манктону (провінція Нью-Брансуїк) до Гаспе (провінція Квебек).

Маючи лише 24 роки та бувши відносно молодим у правді, я почувався маловартісним у порівнянні зі зрілими Свідками, котрим служив. Наступних кілька місяців я докладав у цій праці неабияких зусиль. Та незабаром на мене чекала ще одна несподіванка.

Школа Ґілеад та призначення на Золотий Берег

У вересні 1955 року мене та десь сто інших братів та сестер запросили до 26-го класу Біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти в Південному Лансінгу (штат Нью-Йорк). П’ять місяців інтенсивної підготовки та навчання — це було саме те, чого мені бракувало. Навчаючись у групі, де панував такий бадьорий дух, зріс і мій ентузіазм. У цей час відбулося ще одне знайомство, яке збагатило усе моє подальше життя.

Серед студентів, які готувалися до місіонерської діяльності, була одна молода сестра на ім’я Ейлін Стабс. Що привернуло в Ейлін мою увагу, так це врівноваженість, серйозність, практичність, а також скромна та весела вдача. Здається, те, як я незграбно виклав свої наміри одружитися з нею, налякало Ейлін. Та все ж вона не втекла від мене! За взаємною згодою, Ейлін мала вирушити у своє місіонерське призначення до Коста-Рики, а я у своє — на Золотий Берег (тепер Гана, Західна Африка).

Одного ранку, в травні 1956 року, я опинився в Брукліні (Нью-Йорк) на десятому поверсі будинку, в якому був офіс брата Натана Норра, тодішнього президента Товариства Вартової башти. Мене призначали служителем філіалу, де я мав наглядати за проповідницькою працею на Золотому Березі, в Того, на Березі Слонової Кості (тепер Кот-д’Івуар), у Верхній Вольті (тепер Буркіна-Фасо) та Гамбії.

Я добре пам’ятаю слова брата Норра, так ніби ми розмовляли лише вчора. «Тобі необов’язково відразу взятися до роботи,— сказав він.— Не поспішай, навчайся там від досвідчених братів. А тоді, коли відчуєш, що вже готовий виконувати обов’язки служителя філіалу, розпочинай... Ось твій лист із призначенням. Через сім днів після прибуття туди берись за справу».

 «Лише сім днів,— подумав я.— А як щодо його поради «не поспішай»? Я був приголомшений.

Наступних декілька днів пролетіли як мить. Невдовзі я вже стояв біля поруччя на палубі вантажного судна, яке плило по Іст-Рівер повз філіал Товариства в Брукліні. Так розпочалась моя 21-денна подорож океаном до Золотого берега.

Ми з Ейлін писали один одному стільки листів, що працівники авіапошти не сиділи без роботи. У 1958 році ми знову зустрілися та 23-го серпня того ж року одружились. Я ніколи не перестану дякувати Єгові за такого неперевершеного подружнього партнера.

Протягом 19 років я мав привілей служити з іншими місіонерами та моїми африканськими братами й сестрами у філіалі Товариства. За цей час родина Бетелю зросла від кількох чоловік до 25 осіб. Для нас це були нелегкі, сповнені подій, плідні дні. Все ж я буду відвертим. Особисто для мене жаркий, вологий клімат був особливим випробуванням. Здавалось, я постійно був спітнілий і липкий, часами дратівливий. Та незважаючи на це, скільки ж радості принесла нам служба в цій країні. В 1956 році в Гані було 6000 вісників Царства, а в 1975 їх кількість зросла до 21 000. А зараз я відчуваю подвійне задоволення, оскільки нині в Гані 60 000 Свідків.

«Завтра» принесло те, чого ми не сподівались

Приблизно у 1970 році в мене почалися проблеми зі здоров’ям, причому було важко визначити причину моїх недомагань. Я пройшов повне медичне обстеження лише для того, щоб почути: «Ти здоровий». Тоді чому ж мені було так погано: я відчував постійну втому та неспокій. З’ясувати це допомогли два випадки, які для мене були справжнім ударом. Сталося так, як писав Яків: «Ви ж не знаєте, що станеться у вашому житті завтра» (Якова 4:14, СМ).

Першим ключем до розв’язки був випадок з молодим чоловіком, якому я свідчив, коли підвозив його до міста. Я не усвідомлював, що говорив щось незрозуміле, з кожною хвилиною швидше та голосніше. Коли я довіз цього чоловіка до місця призначення, мене здивувало, що він вистрибнув з автомобіля та швиденько побіг геть. Більшість мешканців Гани врівноважені, дуже спокійні та не переймаються через дрібниці. Його реакція була зовсім нетиповою. Я сидів та обмірковував те, що сталось. Я усвідомлював, що мав проблему, але не знав у чому вона полягала. Але очевидним було те, що зі мною щось негаразд.

Крім цього, після відвертого самоаналізу та обговорення Ейлін сказала: «Якщо це не фізичне захворювання, то, мабуть, психічне». Тоді я ретельно описав усі свої симптоми і відвідав психіатра. Після того як я прочитав свій список, він сказав: «Це типове захворювання. У вас маніакально-депресивний психоз».

Я занімів! Хоча протягом наступних кількох років боротьба не припинялась, та все ж мене і далі тягнуло на дно. Я продовжував шукати вирішення. Але ніхто насправді не знав, що робити. Якою ж виснажливою була ця боротьба!

 Ми вважали, що повночасне служіння — це наше покликання, і хотіли завжди триматися цього привілею. Крім того, в Гані було ще стільки праці. Я палко та від усього серця часто молився до Єгови: ‘Як схочеш Господи та буду живим, то зроблю це’ (Якова 4:15). Але так не сталося. Отже, у червні 1975 року, змирившись з реальністю, ми владнали наші справи, залишили Гану та багатьох наших близьких друзів і повернулися до Канади.

Єгова через свій народ дає допомогу

Незабаром я усвідомив, що не є незамінимим і що подібну проблему маю не тільки я. Особливо близькими для мене стали слова з 1 Петра 5:9: «[Знайте] що ті самі муки трапляються й вашому братству по світі». Зрозумівши це, я почав помічати, як діє Єгова; попри цю небажану зміну він дійсно підтримував нас обох. Як же це було чудово, що братство багатьма способами допомагало нам!

Хоча ми не мали багато статків, Єгова не полишив нас. Він спонукав наших друзів з Гани, і вони поспішили на допомогу, підтримуючи не лише матеріально. Переповнені змішаними почуттями, ми залишили те, що плекали з такою любов’ю, та спрямували всі свої зусилля на подолання проблеми, котру так несподівано принесло нам «завтра».

Сестра Ейлін Ленора зі своїм чоловіком Алвіном Фрізеном привітно прийняли нас у свому помешканні, щедро забезпечуючи усім необхідним протягом кількох місяців. Один відомий психіатр впевнено зробив прогноз: «Через шість місяців ви знову станете на ноги». Можливо, він сказав це, щоб вселити мені впевненість, але навіть через шість років його передбачення не збулися. Я й тепер намагаюсь подолати цю проблему, яку делікатно називають періодичним розладом настрою. Звичайно, це звучить ліпше, ніж маніакальна депресія, та все ж ті, що страждають від цієї хвороби, добре знають, що м’якша назва зовсім не послаблює незліченні симптоми цього захворювання.

У той час брат Норр страждав від хвороби, внаслідок якої зрештою й помер у червні 1977 року. Незважаючи на це, він знаходив час та сили, щоб писати мені довгі підбадьорливі листи, які містили слова потіхи та поради. Я й досі дорожу цими листами. Вони допомагали зменшити безглузде почуття розчарування та неповноцінності, яке постійно виникало в мене.

У кінці 1975 року ми були змушені припинити таке дороге нам повночасне служіння та зосередитися на поліпшенні мого здоров’я. Звичайне денне світло разить мені очі. Раптові гучні звуки відлунюють, немов постріли з гвинтівки. Безладний рух натовпу пригнічує мене. Для того щоб відвідувати зібрання, доводиться докладати неабияких зусиль. Але, незважаючи на всі труднощі, я ні на мить не сумніваюся у цінності духовного спілкування. Зазвичай я заходжу в Зал Царства після того, як усі сядуть, та виходжу, коли програма наближається до кінця.

Участь у публічному служінні — це ще одне велике випробування. Іноді, коли заходжу до будинку, навіть не маю сміливості подзвонити в двері. Однак я не здаюсь, оскільки усвідомлюю, що від нашого служіння залежить власне спасіння та спасіння тих, хто нас слухає (1 Тимофія 4:16). Через деякий час я здатен опанувати свої почуття та йду до наступних дверей і пробую знову. Беручи участь у служінні, я підтримую своє духовне здоров’я, і це додає мені сил до подальшої боротьби.

Оскільки моє захворювання хронічне, я розумію, що в цій системі речей періодичний розлад настрою, ймовірно, дошкулятиме мені постійно. У «Пробудись!» за 1981 рік була чудова серія статей, завдяки яким я почав ліпше розуміти, що це за хвороба, та навчився ефективніших методів її подолання *.

 Я навчився справлятися з цим

Через цю хворобу моя дружина повинна постійно пристосовуватися та чимось жертвувати. Якщо ви за кимось доглядаєте, маючи подібні обставини, мабуть, будете вдячні за її зауваження:

«Ці розлади, здається, стають причиною несподіваної та цілковитої зміни особистості. Протягом кількох годин хворий може перетворитися зі жвавої, бадьорої людини, котра сповнена нових задумів, на виснажену, песимістичну, а навіть злу. Якщо не сприймати таку поведінку як вияв захворювання, то це може викликати почуття роздратування та збентеження. Очевидно, плани в такої людини блискавично змінюються, і починається внутрішня боротьба з почуттям розчарування та зі самозвинуваченням».

Щодо мене, коли я дуже добре почуваюся, то зі страхом чогось чекаю. Я підсвідомо знаю, що піднесений настрій обов’язково заступить пригнічення. У моєму випадку пригнічений настрій є ліпший, ніж піднесення, бо такий стан сковує мене на кілька днів, і я не в змозі зробити якесь безглуздя. Ейлін дуже допомагає тим, що стримує мене, коли я занадто збуджений, та потішає і підтримує, коли понурий настрій поглинає мене.

Під час загострення хвороби вкрай небезпечно зосереджуватись тільки на собі. Будучи в депресивному настрої, особа може відгороджуватись від усіх, а коли у неї маніакальна фаза, вона не зважає на почуття та реакцію інших. Раніше мені було важко визнати, що маю психічну та емоційну проблему. Я мусив боротися з думкою, що причиною був якийсь зовнішній фактор, наприклад, нездійснений задум або інша особа. Неодноразово я нагадував собі: «Нічого навколо мене не змінилося. Проблема у мені самому, а не десь ззовні». Поступово я впорядкував свої думки.

Протягом цих років моя дружина та я навчилися бути відвертими і чесними між собою та з іншими, коли йшлося про мій стан. Зберігати оптимістичний погляд та не дозволяти хворобі керувати нашим життям коштувало нам зусиль.

«Завтра» буде ліпше

Завдяки палким молитвам і докладеним зусиллям, ми відчули на собі благословення та підтримку Єгови. Зараз ми двоє в похилому віці. Я перебуваю під постійним медичним наглядом; регулярно, хоча і не у великих дозах, приймаю ліки, і мій стан здоров’я відносно стабільний. Ми вдячні за кожен привілей у служінні, який доручають нам. Я й надалі є старійшиною збору. Ми з дружиною завжди намагаємося підкріпляти інших у вірі.

Які ж правдиві слова записано в Якова 4:14 (СМ): «Ви ж не знаєте, що станеться у вашому житті завтра». Так буде тривати, поки існує ця система речей. Однак також правдиво звучать слова з Якова 1:12: «Блаженна людина, що витерпить пробу, бо, бувши випробувана, дістане вінця життя, якого Господь обіцяв тим, хто любить Його». Тож залишаймося непохитні тепер та пам’ятаймо, що в майбутньому Єгова зіллє на нас свої благословення.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 26]

Намагаюсь усамітнитись у своїй художній студії.

[Ілюстрація на сторінці 26]

З дружиною Ейлін.

[Ілюстрація на сторінці 28]

На конгресі «Вічна добра новина», який проходив у 1963 році в місті Тема (Гана).