Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Ми поширювали добру новину в різних частинах світу

Ми поширювали добру новину в різних частинах світу

Ми поширювали добру новину в різних частинах світу

Розповіла Хелен Джонс

Це сталося на початку 1970-х років у Бангалорі (Індія). Я йшла залюдненим базаром, аж раптом буйвіл підняв мене рогами і жбурнув на землю. Тварина мало не розчавила мене, та якась індійка прийшла мені на порятунок. Як я опинилась в Індії?

НАРОДИЛАСЬ я 1931 року і виростала в мальовничому місті Ванкувері, що в Канаді. Мої батьки дотримувалися високих моральних принципів, але не ходили до церкви. Я ж сильно хотіла пізнати Бога, тож відвідувала недільну школу, а влітку — уроки з вивчення Біблії.

У 1950 році, коли мені було 19, я вийшла заміж за Френка Міллера, який мав четверо дітей від попереднього шлюбу. Через два роки в нас народився син. Ми хотіли належати до якоїсь релігії. Але жодна церква не приймала нас, оскільки Френк колись розлучився. Це настільки обурило мого чоловіка, що він більше не хотів говорити про релігію.

Пізнаємо біблійну правду

Настав 1954 рік. Рідний брат з захопленням розповів мені про те, що йому показав у Біблії його співробітник, Свідок Єгови. У мене було багато запитань, і я знала, де Свідки проводять зібрання, але не відвідувала їх з огляду на ставлення Френка до релігії. Згодом до нас прийшло двоє Свідків. Я хотіла дізнатись, що́ їхня релігія каже про розлучення, і вони показали мені в Біблії підставу для такого кроку (Матвія 19:3—9). Також ці люди запевнили мене, що я знайду відповіді на свої запитання, коли регулярно вивчатиму Святе Письмо.

Дізнавшись про прихід Свідків, Френк розлютився, бо не хотів мати з ними нічого спільного. У 1955 році я прийшла на Спомин Христової смерті. А коли повернулась додому, то з радістю почала розповідати чоловіку про те, що довідалась із Біблії. «Це неможливо! — закричав він.— Якщо ти підтвердиш свої слова Біблією, я навіть піду на твоє дурнувате зібрання!»

Я дала йому Біблію, а він узяв її обережно, з неабиякою повагою. Ми разом прочитували біблійні вірші, які я записала на Спомині. Говорила я небагато, давши можливість Біблії свідчити самій за себе. Френк не сперечався і поринув у роздуми аж до ночі.

З часом я нагадала чоловіку про його обіцянку піти на зібрання. Він неохоче відповів: «Гаразд, я піду лише раз і подивлюся, що там відбувається». У біблійній промові висвітлювалась тема підкорення дружин своїм чоловікам (Ефесян 5:22, 23, 33). Почуте глибоко вразило Френка. Приблизно тоді ж проводилось вивчення статті «Отримуйте задоволення від праці» з «Вартової башти». Мій чоловік любив працювати, тож йому сподобалась ця інформація. Після того вивчення він вже не пропускав зібрань. Незабаром Френк почав ревно проповідувати, а я проводила біблійні вивчення з особами, які зрештою охрестились. Того самого року ми з Френком, а також моя мама і брат охрестилися на символ свого присвячення Богові.

Хочемо робити більше

На обласному конгресі 1957 року в Сіетлі (штат Вашингтон, США) було виголошено промову про служіння там, де є більша потреба у вісниках Царства. «Єгово, я теж хочу поїхати,— молилась я.— Допоможи, будь ласка, служити там, де ми потрібні». Але Френк переживав, як він буде годувати і забезпечувати сім’ю (1 Тимофія 5:8).

Наступного року наша сім’я побувала на конгресі в Нью-Йорку, який проходив одночасно на двох стадіонах — «Янкі» і «Поло ґраундс». Публічну промову слухало понад 253 тисячі осіб. Френка вразило те, що́ він побачив і почув. Повернувшись додому, ми вирішили податися до Кенії (Африка), бо там говорили англійською і ми могли знайти хороші школи для своїх дітей.

У 1959 році ми продали будинок, спакували речі і поїхали до Монреаля, що в Канаді. Звідти ми попливли в Лондон, а з Великобританії на іншому кораблі добралися до Індійського океану, перепливши Середземне і Червоне моря. Врешті-решт ми дісталися Момбаси (Кенія), що на східному узбережжі Африки. Наступного дня ми поїхали поїздом до столиці країни, Найробі.

Благословення в Африці

На той час проповідницька праця Свідків Єгови в Кенії була заборонена. Тож ми проповідували з обережністю. У Кенії жило ще кілька пар з інших країн, і нам, іноземцям, дозволили залишитись. На зібрання могло приходити не більше десяти осіб. А це означало, що наші сім’ї, у тому числі діти, брали активну участь у програмі зібрань.

Невдовзі після прибуття в Кенію ми визначились із місцем проживання, і Френк знайшов роботу. Перша жінка, яку я зустріла в служінні від дому до дому, погодилась вивчати Біблію. Зрештою вона стала піонером (так Свідки Єгови називають повночасних служителів). Ще одне вивчення я проводила з дівчинкою, яку ми називали Ґуді. Вона була рішучою, незважаючи на тиск з боку її родини та інших тамтешніх сикхів. Коли Ґуді Лул вигнали з дому, її прийняла сім’я Свідків. Ця дівчина присвятила своє життя Єгові, почала служити піонеркою і пізніше закінчила місіонерську школу «Ґілеад».

Наша сім’я мала певні випробування. Старший син захворів на ревматизм, а Френк, ремонтуючи машину, отримав серйозні опіки і втратив роботу. Через деякий час чоловік знайшов роботу за тисячу кілометрів від нашої домівки, в Дар-ес-Саламі, столиці Танганьїки (тепер Танзанія). Тому ми завантажили речі в машину і вирушили в довгу подорож. У Дар-ес-Саламі був невеликий збір, який тепло нас прийняв.

Проповідування в Танзанії було на той час під забороною, але суворих обмежень на нас не накладали. У 1963 році нас відвідав Мілтон Геншель, представник всесвітнього центру Свідків Єгови в США. Під час однієї з його промов у «Карім’ї», найліпшому актовому залі країни, біля мене сів літній чоловік, одягнений, як бідняк. Я привіталася з цим чоловіком і запропонувала йому свою Біблію та пісенник. Після закінчення програми я запросила його прийти знову. Коли він пішов, мене обступили місцеві Свідки.

«Ти знаєш, хто це був? — запитали вони.— Сам мер міста Дар-ес-Салама!» Перед тим він погрожував, що не дасть нам провести конгрес. Очевидно, цей чоловік думав, що я поставлюся до нього непривітно, і збирався використати це проти нас. Але мера настільки вразила доброзичливість і увага Свідків, що він дозволив нам безперешкодно провести конгрес. Тоді програму слухало 274 присутніх і охрестилося 16 осіб.

Коли ми перебували в Танзанії, країна здобула незалежність. Після такої переміни роботою забезпечувались у першу чергу місцеві жителі, а не іноземці. Більшість іммігрантів були змушені покинути країну. Але Френк наполегливо шукав роботу і зрештою влаштувався працювати механіком дизельних локомотивів. Отож ми залишилися в Танзанії ще на чотири роки. Коли дія робочого контракту закінчилась, ми повернулися до Канади. Там ми жили, поки наш наймолодший син підріс і одружився. Ми все ще почувалися молодими і прагнули робити більше.

Переїжджаємо до Індії

У 1970 році, за рекомендацією філіалу Свідків Єгови в Бомбеї (тепер Мумбай), ми поїхали до Бангалора, в якому на той час мешкало 1,6 мільйона осіб. Саме там я ледве врятувалася від буйвола. У місті був англомовний збір, що налічував 40 вісників, і віддалена група, яка розмовляла тамільською. Френк вивчав Біблію з кількома чоловіками. Згодом вони зробили добрий духовний поступ і стали християнськими старійшинами. Я ж вивчала з сім’ями, члени яких також стали поклонниками Єгови.

Одна жінка, на ім’я Ґлорія, жила в дуже бідному районі міста. Коли я вперше завітала до неї, вона запросила мене в хату. Жінка не мала меблів, тому ми сиділи на підлозі. Я залишила їй «Вартову башту», і з того журналу вона вирізала біблійну цитату з Об’явлення 4:11 та приклеїла на стіну, щоб бачити її кожного дня. У цьому вірші жінці особливо подобалися слова: «Єгово, Боже наш, достойний ти». Через рік вона охрестилась.

Френка запросили на рік попрацювати у філіалі в Бомбеї і наглядати за будівництвом першого в Індії Залу конгресів Свідків Єгови. Цей зал спорудили, побудувавши ще один поверх на будівлі філіалу. Тоді в країні налічувалось трохи більше 3000 Свідків і менше десяти з них служило у філіалі. У 1975 році в нас закінчились гроші. Було сумно розлучатися з друзями, яких ми так полюбили.

Знову в Африку

Минуло десять років, і Френк оформив пенсію. Відтак ми зголосилися взяти участь у міжнародній програмі будівництва філіалів. У листі брати попросили нас переїхати до Ігіїдюми (Нігерія), оскільки там будували філіал. В Ігіїдюмі Френк вивчав Біблію з чоловіком, який жив неподалік у селі. Цей чоловік зростав духовно і згодом став служити у філіалі Свідків Єгови в Нігерії.

Потім ми поїхали будувати філіал у Заїрі. Невдовзі проповідування в країні було заборонене, і в нас конфіскували паспорти. У Френка під час роботи стався інфаркт, але згодом він одужав. Настав час, коли всі будівельники мусили покинути країну, і нас відіслали до сусідньої країни, Ліберії. Там, у філіалі в Монровії, Френка попросили відремонтувати генератор. Коли 1986 року скінчився термін дії наших віз, ми знову мали повернутися до Канади.

Зрештою в Еквадорі

Через деякий час ми дізналися, що наш хороший друг Енді Кідд переїхав проповідувати до Еквадору. Енді був єдиним старійшиною у місцевому зборі, отож йому часто доводилося проводити більшість пунктів програми зібрань. У 1988 році він запросив нас до країни, і ми відвідали філіал в Еквадорі, де нас сердечно прийняли.

Ми знайшли зручне помешкання. Тоді Френк мав уже 71 рік, і нам треба було вивчати іспанську. Але навіть з обмеженим знанням мови ми протягом двох років допомогли 12 особам пізнати правду й охреститися. Мого чоловіка запросили на будівництво комплексу філіалу в Еквадорі. Крім того, Френк вивчав Біблію з чоловіком нашої сестри, яка була однією з перших Свідків у Ґуаякілі. Цей чоловік, який 46 років противився правді, став нашим другом і духовним братом.

Велике горе

Ми поселилися недалеко від містечка Анкон, що на узбережжі Тихого океану. Там ми мали змогу брати участь у будові нового Залу Царства. На жаль, 4 листопада 1998 року Френк помер від серцевого приступу. Це сталося після того, як він виголосив останню промову на службовому зібранні. Мене сильно підтримали духовні брати і сестри. Наступного дня Френка похоронили на цвинтарі поблизу Залу Царства. Важко передати словами, якого болю завдає втрата рідної людини.

Для того щоб піклуватись про сім’ю і владнати деякі юридичні справи, мені знову довелося повернутись до Канади, та цього разу самій. Але Єгова не покинув мене в моєму горі. Я отримала лист з філіалу в Еквадорі, в якому брати сердечно запрошували мене повернутися. Тому я поїхала і поселилась у невеликій квартирі поблизу філіалу. Я трудилась у філіалі і водночас активно проповідувала. Це допомагало мені долати біль через смерть Френка, але я й далі почувалася дуже самотньою.

Продовжую служити

З часом я познайомилась із Джуніором Джонсом. У 1997 році він переїхав зі США до Еквадору, щоб служити піонером. Ми мали схожі цілі й однаково дивилися на багато справ. У жовтні 2000 року ми одружились. Джуніор мав досвід у будівництві, і нас запросили на будову. Ми допомагали закінчувати спорудження Залу конгресів у Куенці, місті у високогір’ях Анд. На його присвячення з Нью-Йорка прибув Джефрі Джексон, член Керівного органу Свідків Єгови. Тридцятого квітня 2006 року він виголосив урочисту промову перед 6554 присутніми.

Ми не могли собі й уявити, якого розмаху набуде праця проповідування про Царство в таких частинах світу, як Африка, Індія і Південна Америка. Сьогодні ми з Джуніором і не думаємо про відпочинок. Я провела в служінні Єгові понад 50 років, і вони пролетіли настільки швидко, що здається, ніби я лише вчора почала служити. І я знаю: коли прийде новий світ, то час, в який ми тепер живемо, також стане днем вчорашнім (Об’яв. 21:3—5; 22:20).

[Карта/Ілюстрація на сторінці 15]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Країни, в яких ми служили

КАНАДА → ВЕЛИКОБРИТАНІЯ → КЕНІЯ → ТАНЗАНІЯ

КАНАДА → ІНДІЯ

КАНАДА → НІГЕРІЯ → КОНГО (ДЕМ. РЕСП.) (ЗАЇР) → ЛІБЕРІЯ

КАНАДА → ЕКВАДОР

[Інші країни]

СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ

[Ілюстрація]

Ми з Френком їдемо на конгрес (Індія)

[Ілюстрація на сторінці 15]

З моїм чоловіком Джуніором Джонсом