Я НАРОДИЛАСЯ 1923 року в місті Хемсворт, що в Йоркширі (Англія). У мене був старший брат, Боб. Коли я мала приблизно дев’ять років, нашому батькові, який не терпів релігійного лицемірства, дали кілька книжок, що викривали фальшиву релігію. Його дуже вразило те, що він прочитав. Через декілька років до нашого дому навідався Боб Аткінсон. Він включив нам платівку з промовою брата Рутерфорда. Ми зрозуміли, що ця промова підготовлена тою ж релігійною групою, котра опублікувала вищезгадані книжки. Мої батьки запропонували брату Аткінсону приходити до нас щодня на вечерю і відповідати на наші численні біблійні запитання. Він запросив нас на зібрання, які проводилися в домі одного брата, що жив за кілька кілометрів від нас. Ми відразу погодилися. Невдовзі в Хемсворті був сформований невеликий збір. Згодом у нас зупинялися зональні служителі (тепер це районні наглядачі). Також ми запрошували на обід піонерів, які служили неподалік. Спілкування з ними справило на мене незабутнє враження.

У той час наша сім’я відкривала власну справу, але батько сказав моєму братові: «Якщо ти хочеш розпочати піонерське служіння, ми відмовимося від неї». Боб погодився і поїхав з дому, щоб служити піонером. Тоді йому був 21 рік. Мене призначили піонеркою через два роки, коли мені було 16. У будні дні я переважно проповідувала сама, використовуючи картку зі свідченням і патефон. Проте Єгова поблагословив мене зацікавленою, яка зробила чудовий поступ. Багато членів її сім’ї зрештою прийняли правду. Наступного року мене призначили спеціальною піонеркою разом з Мері Хеншелл. Нас відправили у непризначену територію графства Чешир.

У середині Другої світової війни жінок змушували брати участь у війні. Оскільки релігійних служителів звільняли від військової служби, ми, як повночасні служителі, сподівалися, що нас теж звільнять від неї. Однак суди не брали цього до уваги. Мене засудили на 31 день тюрми. Наступного року, коли мені  сповнилося 19, я заявила про свою відмову від військової служби з релігійних міркувань. Два рази я ставала перед судом, але зрештою мою справу було закрито. Впродовж усього цього часу я знала, що мені допомагає святий дух і що Єгова тримає мене за руку і зміцнює (Ісаї 41:10, 13).

НОВИЙ НАПАРНИК

З Артуром Меттьюсом я зустрілася 1946 року. Він щойно відсидів у в’язниці три місяці за відмову від військової служби через релігійні переконання і приєднався до свого брата Денніса, який служив спеціальним піонером у Хемсворті. Їхній батько навчав їх про Єгову з самого малку, і вони охрестилися ще підлітками. Невдовзі Денніса призначили в Ірландію, і Артур залишився без напарника. Мої батьки були надзвичайно вражені тим, як поводив себе цей молодий працьовитий піонер, і вони запросили його пожити в них вдома. Коли я приїжджала, ми нерідко мили з Артуром посуд. Згодом ми почали листуватися. У 1948 році Артура знову засудили на три місяці ув’язнення. У січні 1949 року ми одружилися. Нашою метою було якомога довше залишатися в повночасному служінні. Ми жили ощадливо і під час відпустки збирали фрукти, щоб заробити грошей. Завдяки цьому, а також завдяки благословенню Єгови ми могли далі служити піонерами.

Трохи більше ніж через рік нас попросили поїхати до Північної Ірландії: спочатку до Арми, а потім до Ньюрі. Мешканці цих міст були переважно католиками. Люди в тій місцевості мали сильне релігійне упередження, і ми мусили бути дуже обережними та проникливими, коли розмовляли з ними. Зібрання проводилися в будинку одного християнського подружжя за 16 кілометрів від місця, де ми жили. На зібрання приходило в середньому вісім людей. Коли нам пропонували залишатися на ніч, ми спали на підлозі, а наступного дня мали ситний сніданок. Як же приємно знати, що тепер у цій місцевості є багато Свідків!

«МИ ГОТОВІ!»

Мій брат зі своєю дружиною Лотті вже служили спеціальними піонерами в Північній Ірландії. У 1952 році вони разом з нами відвідали обласний конгрес у Белфасті. Один брат люб’язно надав нам усім чотирьом житло. З нами жив також Прайс Х’юз, який тоді був наглядачем філіалу у Великобританії. Якось увечері ми обговорювали випуск нової брошури «Шлях Божий — любов», виданої спеціально для ірландців. Брат Х’юз говорив, як важко було проповідувати католикам в Ірландській Республіці. Братів виганяли з їхніх помешкань, на них нападали люди, яких до цього підбурювали священики. Прайс сказав: «Нам потрібні подружні пари з машинами, які могли б взяти участь у спеціальній кампанії з розповсюдження цих брошур по всій країні» a. Ми відразу відповіли:  «Ми готові!» Про це згадувалося на початку статті.

У Дубліні піонери завжди могли зупинитися в будинку «матусі» Ратленд, яка вже багато років вірно служила Єгові. Ми теж зупинилися в неї. Продавши деяке майно, ми вчотирьох сіли на мотоцикл з коляскою, який належав Бобу, і відправились на пошуки автомобіля. Ми знайшли підхожий вживаний автомобіль і попросили продавця доставити його, оскільки жоден з нас не вмів водити машину. Артур цілий вечір сидів на ліжку і уявляв, як переключає передачі. Наступного ранку, коли він спробував виїхати машиною з гаража, мимо проходила місіонерка Мілдред Віллетт (яка пізніше вийшла заміж за Джона Барра). Вона вміла водити автомобіль і трохи навчила цього нас. Тепер ми були готові їхати!

Крім того, нам потрібне було житло. Нас попередили, наскільки небезпечно жити у трейлері, адже противники могли підпалити його. Тож ми шукали помешкання, але марно. Тої ночі ми спали в автомобілі. Наступного дня ми змогли знайти лише невеликий саморобний трейлер з малим двоярусним ліжком. Він став нашим домом. Як не дивно, фермери люб’язно дозволяли нам паркувати його на своїй землі. Спочатку ми опрацьовували територію на відстані від 16 до 24 кілометрів від нашого трейлера. Потім, переїхавши в нову місцевість, ми поверталися, щоб проповідувати там, де перед тим стояв наш трейлер.

Ми без серйозних труднощів відвідали всі помешкання у південно-східній частині республіки, розповсюдили понад 20 000 брошур і передали філіалу у Великобританії імена зацікавлених людей. Як же чудово, що тепер там служать сотні Свідків Єгови!

ПОВЕРТАЄМОСЯ В АНГЛІЮ, А ПОТІМ ЇДЕМО В ШОТЛАНДІЮ

Згодом нас призначили у південну частину Лондона. Через кілька тижнів Артуру зателефонували з філіалу у Великобританії і попросили його наступного ж дня розпочати районне служіння. Після тижневого навчання ми поїхали в наш район у Шотландію. Артур не мав достатньо часу, щоб приготувати промови, але був готовий виконувати будь-які завдання у служінні Єгові, і це дуже підбадьорювало мене. Нам надзвичайно подобалося районне служіння. До того ми декілька років служили в непризначеній території, а тепер мали чудову можливість перебувати серед багатьох братів і сестер.

У 1962 році Артур отримав запрошення на десятимісячне навчання в школі «Гілеад». Нам довелося прийняти серйозне рішення. Мене не запросили, тому я не могла поїхати з ним. Усе ж ми вирішили, що Артур має прийняти запрошення. Оскільки я залишилася без напарника, мене відправили назад у Хемсворт служити спеціальною піонеркою. Через рік повернувся Артур і нас призначили в обласне служіння. Нашою територією була Шотландія, північна частина Англії і Північна Ірландія.

 НОВЕ ЗАВДАННЯ В ІРЛАНДІЇ

У 1964 році Артура призначили наглядачем філіалу в Ірландській Республіці. Нам надзвичайно подобалася роз’їзна праця, тож через таку зміну я спочатку дуже переживала. Оглядаючись назад, я радію, що в мене була нагода служити у Бетелі. Коли ти приймаєш будь-яке завдання, навіть якщо до нього не лежить серце, Єгова обов’язково поблагословить тебе. У Бетелі я виконувала офісну роботу, пакувала літературу, готувала їсти і прибирала. Крім того, ми деякий час були в обласному служінні і мали можливість спілкуватися з одновірцями по всій країні. Також ми бачили, як ті, з ким ми вивчали Біблію, роблять духовний поступ. Усе це зблизило нас з братами і сестрами в Ірландії. Яке ж це благословення!

ВАЖЛИВА ПОДІЯ В ТЕОКРАТИЧНІЙ ІСТОРІЇ ІРЛАНДІЇ

Перший міжнародний конгрес в Ірландії проводився 1965 року в Дубліні b. Незважаючи на сильну протидію, цей конгрес пройшов дуже успішно. Загалом його відвідало 3948 осіб і 65 охрестилося. Кожен, хто надавав житло для 3500 делегатів з різних країн, отримав лист подяки. Господарі помешкань у свою чергу хвалили делегатів за їхню поведінку. Це була справді важлива подія для Ірландії.

У 1966 році за нашою діяльністю як у північній, так і в південній Ірландії почав наглядати філіал у Дубліні. Як же Божий народ вирізнявся своєю єдністю на тлі політичних і релігійних поділень на острові! Нам було приємно бачити, як чимало колишніх католиків, пізнавши правду, служать пліч-о-пліч з нашими братами, які колись були протестантами.

ДОКОРІННА ЗМІНА

У 2011 році наше життя докорінно змінилося. Філіали у Великобританії та в Ірландії об’єднали, і нас призначили у лондонський Бетель. Саме в той час я почала хвилюватися про здоров’я Артура. У нього виявили хворобу Паркінсона. Мій чоловік, з яким я прожила 66 років, помер 20 травня 2015 року.

Останні кілька років я відчуваю душевний біль, пригнічення і смуток. У минулому Артур завжди був поруч зі мною. Як же мені його бракує! Але коли ти проходиш через усе це, то наближаєшся до Єгови. До того ж мені приємно дізнаватися, як сильно інші любили Артура. Я отримую листи від братів і сестер з Ірландії, Великобританії і навіть зі США. Ці листи, а також підбадьорення від Артурового брата Денніса, його дружини Мейвіс і моїх племінниць Рут та Джуді неабияк допомагають мені.

Мені додають сил слова, записані в Ісаї 30:18. Там сказано: «Єгова терпеливо чекає, щоб виявити вам ласку, він встане, щоб змилосердитися над вами. Бо Єгова — Бог справедливості. Щасливі всі, хто на нього покладає свої сподівання». Мене дуже потішає знання того, що Єгова терпеливо чекає, щоб виправити ситуацію, і він даватиме нам захопливі завдання у новому світі.

Пригадуючи наше життя, я бачу, як Єгова керував проповідницькою працею в Ірландії і благословляв її. Дуже радію, що могла вносити свою маленьку частку в такий духовний ріст. Безперечно, виконання волі Єгови завжди приносить нам благословення.