Перейти до матеріалу

Перейти до другорядного меню

Перейти до змісту

Свідки Єгови

українська

Щорічник Свідків Єгови 2016

Збір у місті Сурабая (1954 рік)

 ІНДОНЕЗІЯ

Приїзд випускників «Гілеаду»

Приїзд випускників «Гілеаду»

У липні 1951 року невеличкий збір у Джакарті зібрався, щоб привітати Пітера Вандерхегена — першого місіонера, який після навчання у школі «Гілеад» приїхав до Індонезії. До кінця року прибуло ще 13 місіонерів з Австралії, Німеччини та Голландії, тож кількість вісників в Індонезії збільшилася майже вдвічі.

«Я думала, що в служінні від дому до дому мені доведеться послуговуватись жестами,— пригадувала Фредеріка Ренскерс, місіонерка з Голландії.— Та оскільки багато тамтешніх жителів спілкувались голландською, спершу я проповідувала переважно цією мовою». А ось що розповідав Рональд Джака з Австралії: «Дехто з нас використовував картки зі свідченням, на яких було коротко викладено біблійну звістку індонезійською. Перш ніж постукати у двері, я заглядав у картку і тоді казав господарю те, що запам’ятав».

Завдяки наполегливій праці місіонерів кількість вісників у країні лише за один рік зросла з 34 до 91. А 1 вересня 1951 року в будинку Андре Еліаса в Центральній Джакарті було організовано філіал Товариства «Вартова башта», наглядачем якого призначили Рональда Джаку.

Правда сягає нових територій

У листопаді 1951 року до міста Манадо, в якому Тео Рату з дружиною заснували невеличку групу Свідків, призначили Пітера Вандерхегена. Місцеві мешканці здебільшого сповідували християнство та ставилися до Божого Слова з великою повагою. Багато хто запрошував Свідків до себе в дім, щоб отримати пояснення певних біблійних вчень. Не раз брати розмовляли одночасно з десятьма людьми. А за п’ятнадцять хвилин слухачів  вже могло бути п’ятдесят. Десь через годину збиралось майже двісті присутніх і обговорення доводилось проводити на подвір’ї.

На початку 1952 року Альберт і Джін Малтбі заснували місіонерський дім у Сурабаї (Східна Ява), другому за величиною місті Індонезії. Разом з ними жили ще шестеро місіонерок: Гертруд Отт, Фредеріка Ренскерс, Сузі та Меріан Стуве, Івлін Плетт і Мімі Гарп. «Більшість місцевих жителів були поміркованими мусульманами і дуже привітно до нас ставились,— розповідає Фредеріка Ренскерс.— Здавалось, що чимало людей просто чекало  на правду, тому було дуже легко розпочинати біблійні вивчення. За три роки збір у Сурабаї зріс до 75 вісників».

Місіонерський дім (Джакарта)

Приблизно у той час один мусульманин, на ім’я Азіс, з Паданга (Західна Суматра) звернувся до філіалу з проханням про духовну допомогу. Впродовж 1930-х років Азіс вивчав Біблію з піонерами з Австралії, але під час японської окупації втратив з ними зв’язок. Потім він знайшов брошуру, опубліковану Свідками Єгови. У листі до філіалу Азіс написав: «Я дуже зрадів, коли побачив у брошурі вашу адресу в Джакарті». Філіал негайно відправив до Паданга районного наглядача, Франса ван Вліта. Він дізнався, що Азіс розмовляв про правду зі своїм сусідом, держслужбовцем Незаром Рісом, який відчував духовний голод. Згодом обидва чоловіки та їхні сім’ї прийняли правду. Брат Азіс почав служити старійшиною, а Незар Ріс — спеціальним піонером, і багато його учнів стало ревними служителями Єгови.

Франс ван Вліт зі своєю молодшою сестрою Ніл

Невдовзі Франс ван Вліт відвідав неактивного брата з Голландії, який відновлював зруйнований під час війни нафтопереробний завод у Балікпапані (Східний Калімантан). Франс ходив з цим братом у служіння і заохочував його проводити вивчення з кількома тамтешніми зацікавленими. Перед тим як цей брат повернувся до Голландії, він організував у Балікпапані маленьку групу.

Пізніше новоохрещена сестра Тіті Кетін переїхала до Банджармасіна (Південний Калімантан). Там Тіті допомогла багатьом своїм родичам, які належали до народності даяків, пізнати правду. Дехто з них повернувся до своїх віддалених сіл і засновував групи, які згодом стали духовно міцними зборами.

Нова література індонезійською мовою

Праця проповідування набирала щораз більшого розмаху, тому виникла велика потреба в літературі  індонезійською мовою. У 1951 році цією мовою було перекладено книжку «Нехай Бог Буде Правдивий». Але оскільки в Індонезії вийшов новий правопис, філіал вирішив переглянути цей переклад *. Коли книжку нарешті видали, вона викликала неабиякий інтерес серед індонезійських читачів.

У 1953 році вперше після дванадцятирічної перерви філіал в Індонезії надрукував 250 примірників «Вартової башти» індонезійською. Спочатку ці 12-сторінкові журнали, виготовлені на мімеографі, містили лише статті для вивчення. Через три роки, коли брати домовилися про друкування «Вартової башти» з однією фірмою, цей журнал виходив місячним тиражем 10 000 примірників, а кількість його сторінок була збільшена до шістнадцяти.

Починаючи з 1957 року щомісяця став виходити журнал «Пробудись!» індонезійською. За короткий час його тираж вже сягав 10 000 примірників. Через дефіцит паперу в країні брати мали отримати дозвіл на його придбання. Службовець, який займався цим, сказав братам: «Я вважаю, що “Менара Пенгавал” (“Вартова башта”) є одним з найкращих журналів в Індонезії, і мені дуже приємно допомогти вам з отриманням дозволу на папір для вашого нового журналу».

^ абз. 4 З 1945 року індонезійський правопис переглядався двічі головним чином для того, аби позбутися впливу голландського правопису.