Налаштування легкого доступу

Search

Вибрати мову

Перейти до другорядного меню

Перейти до змісту

Перейти до матеріалу

Свідки Єгови

українська

ВАРТОВА БАШТА ГРУДЕНЬ 2013

 ЖИТТЄПИС

Служіння Єгові — це справа мого життя

Служіння Єгові — це справа мого життя

У січні 1937 року я закінчив середню школу і став студентом Університету штату Айова, що в центральній частині Сполучених Штатів Америки, де жила моя сім’я. Я відвідував заняття і водночас працював, щоб оплатити своє навчання, тож в мене зовсім не було часу на щось інше. Уже замолоду я прагнув навчитися проектувати висотні будинки і підвісні мости.

На початку 1942 року, невдовзі після того як США почали брати участь у Другій світовій війні, я навчався на п’ятому курсі і через кілька місяців мав отримати ступінь бакалавра з інженерного проектування. Я жив з двома іншими студентами. Один з них порадив мені поговорити з чоловіком, котрий «приходить до хлопців, що живуть під нами». Так я познайомився з Джоном (Джонні) Бремером, який був Свідком Єгови. Він міг знайти в Біблії відповідь, здавалося, на будь-яке запитання. Це мене настільки вразило, що я почав регулярно вивчати Біблію з Джонні і врешті-решт супроводжував його у проповідуванні, коли тільки мав можливість.

Батько Джонні, Отто, став Свідком ще тоді, коли працював директором банку в містечку Волнат (штат Айова). Він залишив свою роботу і розпочав повночасне служіння, тобто став присвячувати проповідуванню більшість свого вільного часу. Чудовий приклад Отто і його сім’ї згодом заохотили мене прийняти дуже важливе рішення.

НАСТАВ ЧАС ПРИЙНЯТИ РІШЕННЯ

Якось декан університету сказав, що мої оцінки погіршуються і минулі заслуги не допоможуть мені отримати диплом. Пам’ятаю, як я палко молився до Бога Єгови, просячи його показати вихід із цієї ситуації. Невдовзі мене викликали до професора інженерного проектування. Він сказав, що йому прийшла телеграма про вакансію інженера і він без мого відома дав згоду. Подякувавши професору, я розповів йому, що вирішив зробити служіння Єгові справою свого життя. Я охрестився як Свідок Єгови 17 червня 1942 року і майже відразу став піонером, тобто повночасним служителем.

Дещо пізніше того ж року я отримав повістку в армію. Я прийшов на призовну комісію і пояснив, що з релігійних міркувань відмовляюся брати участь у війні. За моїм проханням викладачі університету написали про мене хорошу характеристику, в якій дали високу оцінку моїм здібностям інженера-проектувальника. Та, незважаючи на ці схвальні відгуки, мене оштрафували на 10 000 доларів США і засудили до п’яти років ув’язнення у федеральній тюрмі в місті Лівенуорт (штат Канзас).

МОЄ ЖИТТЯ У В’ЯЗНИЦІ

Федеральна тюрма в Лівенуорті сьогодні, в якій я і ще приблизно 230 Свідків відбували покарання

Понад 230 молодих Свідків відбували покарання в Лівенуорті і працювали на фермі, що  належала в’язниці. Ми виконували сільськогосподарські роботи під наглядом охоронців. Дехто з них знав про нашу позицію християнського нейтралітету і з повагою до неї ставився.

Завдяки кільком охоронцям ми могли регулярно проводити зібрання, на яких вивчали Біблію. Крім того, ці чоловіки допомагали нам отримувати біблійну літературу. Тюремний наглядач навіть передплачував журнал «Вістник Потіхи» (тепер «Пробудись!»).

ЗВІЛЬНЕННЯ І МІСІОНЕРСЬКЕ СЛУЖІННЯ

Я відсидів у в’язниці всього три роки, і через кілька місяців по закінченні Другої світової війни, 16 лютого 1946 року, мене звільнили. Відразу після цього я знову розпочав повночасне піонерське служіння, і мене направили у місто Лівенуорт. Мене охопив страх, тому що в тій місцевості люди мали сильне упередження до Свідків Єгови. Було важко знайти роботу, а ще важче — орендувати житло.

Пам’ятаю, як одного разу я проповідував від дому до дому і зустрів охоронця в’язниці. Він почав кричати: «Забирайся з мого подвір’я!» Побачивши в його руці бейсбольну биту, я перелякався і швидко пішов геть. В іншому домі жінка сказала: «Зачекайте хвилиночку!» — і закрила двері. Я трохи почекав, та раптом зверху відчинилося вікно і на мою голову вилилися помиї. А втім, моє служіння приносило багато благословень. Згодом я довідався, що деякі люди, котрим я давав біблійну літературу, стали Свідками.

У 1943 році на півночі штату Нью-Йорк була заснована місіонерська школа. Мене запросили на навчання, і 8 лютого 1948 року я закінчив 10-й клас цієї школи, відомої як Біблійна школа «Ґілеад». По її закінченні мене призначили служити в країну Золотий Берег (тепер Гана).

Там мені доручили свідчити представникам влади та європейцям. На вихідних я співпрацював зі збором Свідків Єгови і разом з братами й сестрами проповідував від дому до дому. Я також відвідував одновірців у віддалених районах і допомагав їм ставати вмілими проповідниками. Крім того, я служив роз’їзним наглядачем у сусідній країні, на Березі Слонової Кості (тепер Кот д’Івуар).

Я навчився жити як африканці: ночував у глиняній халупці, їв руками і справляв нужду, «сидячи назовні», подібно до ізраїльтян у пустелі (Повторення Закону 23:13—15). Це допомогло мені та іншим місіонерам здобути добру репутацію. Ми почали вивчати Біблію з дружинами деяких місцевих посадовців. Тож,  коли противники перешкоджали нам і домагалися скасування наших віз, ці жінки так впливали на своїх чоловіків, що рішення приймалися на нашу користь!

Як і багато місіонерів, що служили в Африці, я захворів на малярію. Мене то морозило, то кидало в жар, а часом я марив. Іноді моя щелепа так тряслася, що я мусив її притримувати. Та, незважаючи на це, служіння приносило мені радість і задоволення.

Упродовж перших чотирьох років служіння в Африці я листувався з Івою Голквіст, з якою познайомився перед від’їздом зі США. Я довідався, що вона закінчить 21-й клас школи «Ґілеад» 19 липня 1953 року і випуск відбудеться у Нью-Йорку на стадіоні «Янкі» під час міжнародного конгресу Свідків Єгови. Я домовився з одним капітаном працювати на його кораблі, за що він мав довезти мене до Америки.

Двадцять два дні ми плили і в шторм, і в штиль, та нарешті дісталися берегів США. Я поїхав у Бруклін до всесвітнього центру Свідків Єгови, щоб зустрітися з Івою. Там, на даху однієї будівлі, звідки відкривалася чудова панорама міста і Нью-Йоркської бухти, я запропонував Іві одружитися. Згодом вона приїхала на Золотий Берег, щоб служити зі мною.

ПІКЛУЄМОСЯ ПРО МОЇХ БАТЬКІВ

Прослуживши з Івою в Африці декілька років, я отримав листа від мами. Вона написала, що тато захворів на рак і помирає. Нам з Івою дозволили тимчасово припинити місіонерське служіння. Ми вернулися до США. Стан здоров’я батька швидко погіршувався, і невдовзі він помер.

Пізніше ми знову почали служити в Гані, але через чотири роки серйозно захворіла моя мама. Наші друзі порадили нам поїхати додому, щоб подбати про неї. Це було найважчим рішенням у нашому житті. Після 15 років місіонерського служіння, з яких 11 ми провели разом, нам довелось повернутися до США.

Зустріч з місцевим вождем на Золотому Березі (тепер Гана)

Упродовж років ми по черзі піклувалися про маму. Ми допомагали їй відвідувати зібрання, коли вона була в змозі це робити. Вона померла 17 січня 1976 року у 86-річному віці. Через 9 років ми зазнали ще страшнішого удару: у Іви виявили рак. Ми щосили боролися з хворобою, яка зрештою взяла верх. Іва померла 4 червня 1985 року, коли їй було 70.

ПОДАЛЬШІ БЛАГОСЛОВЕННЯ В СЛУЖІННІ ЄГОВІ

У 1988 році мене запросили на присвячення нових приміщень філіалу в Гані. Це була незабутня подія! Коли 40 років тому я приїхав сюди після закінчення школи «Ґілеад», в країні проповідувало всього декілька сотень Свідків. У 1988 році їх було понад 34 000, а сьогодні — приблизно 114 000!

Через два роки після поїздки в Гану, 6 серпня 1990 року, я одружився з Бетті Міллер, близькою подругою Іви. Для нас обох служіння Єгові є справою нашого життя. Ми з нетерпінням чекаємо того часу, коли на райській землі після воскресіння знову побачимося з нашим дідусями і бабусями, батьками та Івою (Дії 24:15).

На мої очі навертаються сльози, коли я роздумую про надзвичайну честь, якої удостоїв мене Єгова,— служити йому вже понад 70 років. Я часто дякую Богові за те, що він допоміг мені прийняти правильне рішення і зробити служіння йому справою мого життя. Хоча мені зараз вже за 90, Єгова, найвеличніший Архітектор у всесвіті, і досі дає мені сил та мужності виконувати справу мого життя.