Налаштування легкого доступу

Search

Вибрати мову

Перейти до другорядного меню

Перейти до змісту

Перейти до матеріалу

Свідки Єгови

українська

ВАРТОВА БАШТА ВЕРЕСЕНЬ 2013

 ЖИТТЄПИС

Бідні матеріально, але багаті духовно

Бідні матеріально, але багаті духовно

Мій дідусь і батько жили в недобудованому будинку в Котюжені, маленькому селі на півночі сучасної Молдови. Саме там я народився в грудні 1939 року. На початку 1930-х дідусь і тато стали Свідками Єгови. Моя мама також приєдналась до них, коли побачила, що дідусь знає Біблію ліпше за сільського священика.

Коли мені було три роки, мого тата, дядька й дідуся заслали в трудові табори через те, що вони дотримувалися християнського нейтралітету. Вижив тільки тато. У 1947 році, після закінчення Другої світової війни, він повернувся додому з переломом хребта. Але, незважаючи на понівечене здоров’я, він залишався непохитним у вірі.

ВЕЛИКІ ЗМІНИ В НАШОМУ ЖИТТІ

Я був дев’ятирічним хлопчиком, коли нашу сім’ю разом з сотнями інших молдовських Свідків депортували в Сибір. Шостого липня 1949 року нас загнали у вагони для худоби і везли впродовж 12 днів. Подолавши 6400 кілометрів, ми прибули на залізничну станцію Леб’яже. Там нас вже чекали представники місцевої влади. Вони поділили всіх на маленькі групи і відразу направили в різні населені пункти. Нашу групу поселили в невеликій пустій школі. Ми були пригнічені й виснажені. Одна наша літня сестра почала наспівувати пісню, яку склали Свідки під час Другої світової війни. Усі ми підхопили цю пісню і з радістю її заспівали:

У північні краї чи далеко на схід

Повезли наше братство в заслання.

За служіння Творцю — стільки лих, стільки бід, а часами — до смерті страждання.

Згодом ми почали щонеділі відвідувати зібрання, які проводилися за 13 кілометрів від нашої домівки. Зимовими ранками, ще затемна, в 40-градусний мороз ми виходили з дому і пробиралися крізь сніг, який був нам по пояс. На зібрання приходило п’ятдесят чоловік, а то й більше. Ми тіснилися в кімнаті розміром 19 квадратних метрів. Спочатку ми співали одну, дві або три пісні і після щирої молитви приблизно годину обговорювали біблійні питання. Потім ми ще співали пісень і продовжували біблійне обговорення. Які ж це були підбадьорливі зібрання!

НОВІ ВИПРОБУВАННЯ

На залізничній станції в Джанкої, приблизно 1974 рік

У 1960 році Свідки, які були заслані до Сибіру, отримали більше свободи. Хоча ми жили бідно, я зміг поїхати до Молдови, де познайомився з Ніною. Її батьки, дідусь і бабуся були також Свідками. Невдовзі ми одружились і повернулися до Сибіру. Там у 1964 році народилася наша донька Діна, а в 1966 — син Віктор. Через два роки ми переїхали в Україну, в Крим, і поселилися в невеликому  будинку в місті Джанкой, що приблизно за 160 кілометрів від Ялти.

Як і в усьому Радянському Союзі, в Криму діяльність Свідків Єгови була під забороною, але суворі обмеження і жорстокі переслідування відійшли в минуле. Тож деякі Свідки почали втрачати ревність у служінні Богові. Вони вважали, що достатньо настраждалися в Сибіру і тепер прийшов час потрудитися задля власного добробуту.

РАДІСНІ ПОДІЇ

Двадцять сьомого березня 1991 року діяльність Свідків Єгови на території колишнього Радянського Союзу була офіційно зареєстрована. Свідки відразу ж запланували провести сім дводенних спеціальних конгресів по всій країні. Ми мали відвідати конгрес в Одесі, який починався 24 серпня. Я прибув туди на місяць раніше, щоб допомогти в підготовці великого футбольного стадіону для проведення конгресу.

Ми працювали на стадіоні цілими днями і часто спали вночі на лавках. Наші сестри групами прибирали навколишній парк. Загалом було вивезено близько 70 тонн сміття. Очікувалося, що приїде 15 000 делегатів, тож квартирне бюро конгресу шукало в Одесі місця для розселення гостей. Але сталося щось зовсім несподіване!

Усього за п’ять днів до конгресу, 19 серпня, Президента СРСР Михайла Горбачова взяли під домашній арешт, коли він відпочивав неподалік Ялти. Дозвіл на наш конгрес було скасовано. Делегати почали телефонувати в бюро конгресу, запитуючи, що їм робити, бо вони вже орендували автобуси і забронювали квитки на поїзди. Після палких молитов брати, які відповідали за організацію конгресу, сказали їм приїздити в будь-якому разі.

Ми продовжували підготовляти стадіон і молитися. Делегатів, які приїздили з різних куточків Радянського Союзу зустрічали і доставляли до місць ночівлі. Уранці члени комітету конгресу виїжджали зі стадіону до представників органів місцевої влади, але щовечора поверталися з поганими новинами.

ВІДПОВІДЬ НА НАШІ МОЛИТВИ

За два дні до початку програми, у четвер, 22 серпня, члени комітету конгресу повернулися з чудовою новиною: конгрес відбудеться! Під час пісні і початкової молитви ми відчували безмежну радість. У суботу по закінченні програми ніхто не хотів розходитись, всі до пізнього вечора спілкувалися зі старими друзями. Тут були християни, які мали сильну віру і пройшли через важкі випробування.

Конгрес в Одесі, 1991 рік

З того часу минуло 22 роки, і ми стали очевидцями колосального духовного росту. По всій Україні були побудовані Зали Царства, а кількість вісників, яка в 1991 році становила 25 000, тепер перевищує 150 000.

ЗАЛИШАЄМОСЯ ДУХОВНО БАГАТИМИ

Наша сім’я мешкає в тому самому домі в Джанкої, місті з населенням майже 40 000 чоловік. Коли ми прибули сюди із Сибіру в 1968 році, тут було всього декілька сімей Свідків, а тепер — шість зборів.

Також зросла і моя сім’я. Ми з дружиною, наші діти, онуки і правнуки — усі чотири покоління — служимо разом Єгові.