Налаштування легкого доступу

Search

Вибрати мову

Перейти до другорядного меню

Перейти до змісту

Перейти до матеріалу

Свідки Єгови

українська

ВАРТОВА БАШТА (ВИДАННЯ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ) СЕРПЕНЬ 2016

 ЖИТТЄПИС

Щасливий, що можу чимось ділитися з іншими

Щасливий, що можу чимось ділитися з іншими

КОЛИ мені було 12 років, я вперше зрозумів, що можу ділитися з іншими чимось дуже цінним. Якось на конгресі один брат спитав мене, чи хочу я проповідувати. Я відповів ствердно, хоча раніше ніколи не проповідував. Ми пішли на територію, і він дав мені кілька брошур про Боже Царство. «Ти заходь до людей на тому боці вулиці,— сказав він,— а я піду по цьому». Я хвилювався, але пішов від дому до дому. На моє здивування, вже невдовзі я роздав усі брошури. Багатьом людям було потрібно те, чим я ділився з ними.

Я народився 1923 року в Чатемі, що в графстві Кент (Англія), і виростав серед людей, розчарованих життям. Перша світова війна не принесла очікуваних позитивних змін у світі. Також мої батьки розчарувалися у священнослужителях баптистської церкви, які надто зосереджувалися на власному становищі. Коли мені було близько дев’яти років, моя мама почала ходити в зал Міжнародного товариства Дослідників Біблії. Там проводили свої «класи», тобто зібрання, дослідники Біблії, які на той час вже стали називатися Свідками Єгови. Одна сестра давала нам, дітям, уроки за допомогою Біблії та книжки «Гарфа Божа». Мені подобалося те, про що я дізнавався.

ВЧУСЯ ВІД СТАРШИХ БРАТІВ

У підлітковому віці я любив ділитися з людьми надією, яка міститься в Божому Слові. Хоча я нерідко сам ходив від дому до дому, я також вчився від інших братів. Наприклад, одного разу ми добиралися на територію велосипедами. Коли ми проїхали повз священика, я сказав: «Ось іде козел». Брат зупинився, попросив мене сісти поряд з ним на колоду і запитав: «Хто дав тобі право вирішувати, хто козел, а хто ні? Радій, що можеш ділитися з людьми доброю новиною, а суд залиш Єгові». У ті далекі часи я добре зрозумів: коли даєш щось іншим, тоді почуваєшся щасливим (Матв. 25:31—33; Дії 20:35).

На прикладі ще одного старшого брата я побачив, що іноді доводиться терпеливо чекати, аби відчути таке щастя. Його дружина не любила Свідків Єгови. Якось він запросив мене до себе додому трохи підкріпитися. Вона сильно розлютилася, що він ходив проповідувати, і почала кидати в нас пачками чаю. Брат не став сваритися з нею, а швиденько  позбирав пачки і поскладав на місце. Минули роки, і його терпіння було винагороджене — його дружина стала Свідком Єгови.

Я дедалі більше хотів ділитися з іншими надією на майбутнє, і в березні 1940 року ми з мамою охрестилися в місті Дувр. У вересні 1939 року Британія оголосила війну Німеччині. Тоді мені було 16. У червні 1940-го я бачив, як біля мого будинку у вантажівках проїжджали тисячі поранених солдатів, що залишилися живими після битви за Дюнкерк. Я дивився на них з порога свого дому. В їхніх очах не було надії. Мені кортіло розповісти їм про Боже Царство. Пізніше того ж року почалися регулярні авіаудари по Британії. Кожної ночі я бачив над нашою місцевістю ескадрильї німецьких бомбардувальників. Я чув, як зі свистом падали бомби, і мене огортав ще більший страх. На ранок усюди були зруйновані будинки. Я щораз глибше усвідомлював, що Царство — моя єдина надія на майбутнє.

ПОЧИНАЮ НОВЕ ЖИТТЯ

У 1941 році я почав нове життя, завдяки якому й досі почуваюся щасливим. До того я працював на суднобудівному заводі в Чатемі, навчаючись будувати кораблі, і ця професія була дуже перспективною. Свідки Єгови давно розуміли, що християни не повинні воювати між собою. У 1941 році ми вже усвідомлювали, що нам не слід працювати у військовій промисловості (Ів. 18:36). Оскільки наш завод будував підводні човни, я вирішив, що настав час звільнитися з роботи і розпочати повночасне служіння. Спочатку мене призначили в Сайренсестер, мальовниче містечко, що розкинулося на гірському пасмі Котсволдс.

У 18 років мене ув’язнили на дев’ять місяців за відмову від військової служби. Коли за мною з грюкотом зачинилися двері камери і я залишився один, це було жахливе відчуття. Але невдовзі охоронці і в’язні почали розпитувати, за що мене посадили, і я з радістю пояснював їм свої переконання.

Після звільнення мене попросили проповідувати по різних містах нашого графства Кент разом з Леонардом Смітом *. Починаючи з 1944 року на Кент впало понад тисячу безпілотних літаків, наповнених вибухівкою. Їхній шлях з окупованої нацистами Європи в Лондон пролягав над нашою місцевістю. Такі летючі бомби називалися літаками-снарядами. Коли ми чули, що двигун літака заглух,— а це траплялося дуже часто,— ми знали, що за кілька  секунд він упаде і вибухне. Усіх охоплював жах. Ми проводили вивчення Біблії з сім’єю, в якій було троє дітей. Іноді нам доводилося сідати під залізний стіл, зроблений спеціально для того, щоб врятуватися, якщо будинок впаде. Зрештою ціла сім’я охрестилася.

ПРОПОВІДУЮ ДОБРУ НОВИНУ ЗА КОРДОНОМ

Запрошуємо людей на конгрес на початку мого піонерського служіння в Ірландії

Після війни я два роки служив піонером у південній Ірландії. Ми навіть не здогадувалися, наскільки Ірландія відрізнялася від Англії. Ми ходили від дому до дому в пошуках житла, представляючись місіонерами. Крім того, ми пропонували на вулиці журнали. Як же безглуздо було робити таке в цій католицькій країні! Коли один чоловік мало не побив нас, ми звернулися до поліцейського. Він відповів: «А ви чого хотіли?» Ми не усвідомлювали, яку владу мали там священики. За їхньої участі людей, котрі брали в нас книжки, звільняли з роботи, а нас виганяли з орендованих помешкань.

Незабаром ми зрозуміли, що, прибувши в нову територію, найліпше спочатку їздити велосипедом подалі від нашого помешкання і проповідувати в місцевості, де є інший священик. А тих людей, які жили ближче до нас, ми відвідували останніми. У Кілкенні ми тричі на тиждень вивчали з молодим чоловіком, незважаючи на погрози розлюченої юрби. Мені так подобалося навчати людей біблійних істин, що я вирішив заповнити заяву на навчання в Біблійній школі «Гілеад» Товариства «Вартова башта».

Шхуна «Сібія» була для нас місіонерським домом з 1948 по 1953 рік

Після п’яти місяців навчання в штаті Нью-Йорк чотирьох випускників школи «Гілеад» було призначено на маленькі острови Карибського моря. Серед них був і я. У листопаді 1948 року ми вирушили в дорогу з міста Нью-Йорка 18-метровою шхуною «Сібія». Я ніколи раніше не ходив у море під вітрилами, тому був у захваті. Один з нас, Ґест Макі, був досвідченим капітаном. Він навчив нас основ мореплавства, наприклад, як піднімати та опускати вітрила, тримати курс за компасом і вести судно проти вітру. Ґест вправно керував нашою шхуною попри небезпечні шторми. Через 30 днів ми прибули на Багамські острови.

«ПРОГОЛОСІТЬ ДАЛЕКИМ ОСТРОВАМ»

Провівши кілька місяців у служінні на Багамських островах, ми відпливли на Підвітряні та Навітряні острови, які простягаються приблизно на 800 кілометрів від Віргінських островів, що поблизу Пуерто-Рико, майже до Тринідаду. Упродовж п’яти років ми проповідували здебільшого на віддалених островах, де не було Свідків. Іноді ми тижнями не могли відправити чи отримати пошту. Проте ми були дуже щасливі, що могли проголошувати слово Єгови далеким островам (Єрем. 31:10).

Команда місіонерів на борту шхуни «Сібія» (зліва направо): Рон Паркін, Дік Райд, Ґест Макі і Стенлі Картер

Коли ми кидали якір у бухті, наш приїзд ставав справжньою сенсацією для місцевих жителів, і люди збиралися на пристані, щоб подивитися на нас. Дехто з них ніколи раніше не бачив ні шхуни, ні білої людини. Остров’яни були релігійними людьми, які добре знали Біблію. Вони привітно ставилися до нас і нерідко давали нам свіжу рибу, авокадо та арахіс. На нашому маленькому судні бракувало місця для того, щоб спати, готувати їжу або прати одяг, але ми якось давали собі раду.

Зазвичай ми висаджувалися на берег і цілий день відвідували людей, повідомляючи їм про  те, що буде біблійна промова. Коли починало сутеніти, ми дзвонили у судновий дзвін. Було дуже приємно спостерігати, як сходилися місцеві мешканці. Вогники їхніх олійних ламп мерехтіли наче зірки, що спускалися косогорами. Часами приходили сотні людей, які залишалися допізна, ставлячи нам запитання. Їм подобалося співати, тож ми друкували на машинці слова пісень Царства і роздавали присутнім. Учотирьох ми заспівували, як вміли, а люди підхоплювали пісню, і їхні голоси звучали дуже мелодійно. Який то був щасливий час!

Деякі зацікавлені, після того як ми проводили з ними вивчення Біблії, йшли разом з нами до наступної сім’ї, щоб побути й на їхньому вивченні. Коли минало кілька тижнів і потрібно було продовжувати подорож, ми просили людей, котрі виявляли найбільше зацікавлення, далі вивчати з іншими до нашого повернення. Дехто з них дуже відповідально ставився до виконання такого доручення, і це приносило нам велику радість.

Сьогодні багато з цих островів переповнені туристами, але тоді вони були віддаленими куточками світу з блакитними лагунами, піщаними пляжами і пальмами. Ми зазвичай пливли з острова на острів уночі. Нас супроводжували грайливі дельфіни. Не було чути нічого, крім тихого шепоту хвиль, які розсікав наш човен. Через морську гладінь простягалась аж до обрію срібляста місячна доріжка.

Ми проповідували на цих островах п’ять років. Потім ми вирушили до Пуерто-Рико, щоб поміняти шхуну на моторний човен. Там я зустрів вродливу місіонерку Максін Бойд. Я відразу закохався в неї. Максін з дитинства ревно проповідувала добру новину. Вона служила місіонеркою в Домініканській Республіці, поки 1950 року її не вислав з країни католицький уряд. Як член екіпажу судна, я мав дозвіл перебувати в Пуерто-Рико лише один місяць. Невдовзі я повинен був відплисти на острови на кілька років. Тому я сказав собі: «Рональде, якщо ти хочеш, щоб ця дівчина була твоєю, не зволікай». За три тижні я освідчився їй, а за шість — ми одружилися. Нас з Максін призначили місіонерами в Пуерто-Рико, тож я так і не потрапив на новий човен.

У 1956 році ми розпочали районне служіння. Нам подобалося відвідувати братів. Чимало з них були бідними. Наприклад, у селі Потала Пастільйо жили дві сім’ї Свідків, які мали багато дітей. Я часто грав для них на флейті. Одного разу я спитав маленьку дівчинку Хільду, чи не хотіла б вона піти проповідувати з нами. Вона відповіла: «Хочу, але не можу. У мене нема взуття». Ми купили їй взуття, і вона пішла з нами в служіння. Пройшов час і в 1972 році, коли ми з Максін приїхали в бруклінський Бетель, до нас підійшла випускниця школи «Гілеад», яку щойно призначили служити в Еквадор. Вона запитала: «Ви мене не пам’ятаєте? Я та маленька дівчинка з Пастільйо, в якої не було взуття». Це була Хільда! Ми заплакали від щастя.

У 1960 році нас запросили служити у філіалі в Пуерто-Рико, який був розташований у двоповерховому будинку в Сантурсе (Сан-Хуан). Спочатку більшу частину роботи виконували Леннарт Джонсон і я. Він та його дружина були першими Свідками Єгови в Домініканській Республіці. Вони приїхали в Пуерто-Рико 1957 року. Пізніше Максін опрацьовувала передплати на наші журнали, розсилаючи понад тисячу примірників щотижня. Їй подобалася ця робота, оскільки вона думала про всіх тих людей, які отримували духовну поживу.

Служіння в Бетелі приносить мені велику радість, адже я можу робити щось для інших. Але воно має свої труднощі. Приміром, 1967 року, під час першого міжнародного конгресу в Пуерто-Рико, на моїх плечах лежало багато обов’язків. На конгрес приїхав Натан Норр, який тоді брав провід серед Свідків Єгови. Він дійшов помилкового висновку, що я не домовився про транспорт для місіонерів, хоча насправді я це зробив. Потім він докорив мені за неорганізованість і сказав, що незадоволений мною. Я не хотів сперечатися з ним, але вважав, що зі мною повелися несправедливо, і деякий час був засмучений. Проте наступного разу, коли ми з Максін зустріли брата Норра,  він запросив нас до себе в кімнату і приготував для нас їжу.

Служачи в Пуерто-Рико, ми кілька разів їздили в Англію до моїх рідних. На той час, коли ми з мамою охрестилися, батько ще не прийняв правду. Але коли приїжджали промовці з Бетелю, мама нерідко запрошувала їх зупинитися в нас удома. Батько бачив, якими смиренними були ці наглядачі з Бетелю на відміну від священнослужителів, в яких він розчарувався багато років тому. Зрештою в 1962 році батько став Свідком Єгови.

З Максін у Пуерто-Рико невдовзі після одруження і в 50-ту річницю нашого весілля (2003 рік)

Моя дружина Максін померла 2011 року. Я з нетерпінням чекаю того часу, коли вона воскресне. Ця думка зігріває мені серце. Ми з Максін прожили разом 58 років і бачили, як кількість Свідків Єгови в Пуерто-Рико зросла від приблизно 650 до 26 000! У 2013 році філіал в Пуерто-Рико об’єднався з філіалом у США і мене запросили служити в Уоллкілл (штат Нью-Йорк). Проживши 60 років у Пуерто-Рико, я почувався таким же корінним жителем цього острова, як тамтешня деревна жаба кокı́, яка в сутінках співає «ко-кі», «ко-кі». Однак настав час для змін.

«БОГ ЛЮБИТЬ ТОГО, ХТО ДАЄ З РАДІСТЮ»

Я й далі з задоволенням служу Богові в Бетелі. Тепер мені вже за 90. Моє завдання — зміцняти духовно членів родини Бетелю. Відколи я приїхав в Уоллкілл, я відвідав понад 600 братів і сестер. Дехто підходить до мене, аби отримати пораду щодо особистих або сімейних проблем. Інші хочуть дізнатися, як їм ліпше виконувати служіння в Бетелі. Ті, хто недавно одружився, шукають порад стосовно шлюбу. Декому доводиться припинити бетелівське служіння. Я вислуховую кожного і, коли доречно, кажу: «“Бог любить того, хто дає з радістю”. Тож знаходьте радість у своїй праці. Вона для Єгови» (2 Кор. 9:7).

Якщо ви хочете бути щасливими в Бетелі чи десь в іншому місці, зосереджуйтеся на тому, чому ваша праця важлива. Усе, що ми робимо в Бетелі,— священне служіння. Це допомагає «вірному і розсудливому рабу» забезпечувати духовною поживою всесвітнє братство (Матв. 24:45). Хоч би де ми служили Єгові, в нас є можливість вихваляти його. Радіймо, виконуючи ту працю, яку він нам доручає! Адже «Бог любить того, хто дає з радістю».

^ абз. 13 Життєпис Леонарда Сміта був опублікований у «Вартовій башті» за 15 квітня 2012 року.