Налаштування легкого доступу

Search

Вибрати мову

Перейти до другорядного меню

Перейти до змісту

Перейти до матеріалу

Свідки Єгови

українська

ВАРТОВА БАШТА (ВИДАННЯ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ) КВІТЕНЬ 2016

 ЖИТТЄПИС

Колишні монашки стають справжніми духовними сестрами

Колишні монашки стають справжніми духовними сестрами

«НЕ ГОВОРИ мені цього!— кричала моя молодша сестра Араселі.— Я не хочу нічого чути про твою релігію. Мене нудить від цього. Ненавиджу тебе!» Тепер мені 91 рік, і я все ще пам’ятаю, як прикро мені було чути ці слова. Але в Екклезіаста 7:8 сказано, що «кінець справи ліпший за її початок». І це справдилося в нашому випадку (Феліса).

Феліса. Я народилася в дуже релігійній сім’ї. По суті, 13 наших родичів були священиками або членами католицьких орденів. Папа Іван Павло II навіть беатифікував двоюрідного брата моєї мами, який був священиком і викладав у католицькій школі. Наша сім’я жила скромно. Тато був ковалем, а мама працювала на полі. Я була найстарша з восьми дітей.

Коли мені було 12 років, вибухнула громадянська війна в Іспанії. Після війни тата ув’язнили. Його вільнодумство не подобалось диктаторському уряду. Мама намагалася прогодувати сім’ю. Її подруга порадила віддати трьох моїх молодших сестер — Араселі, Лаурі і Рамоні — до монастиря у Більбао (Іспанія). Там принаймні вони б не голодували.

Араселі. Тоді ми мали 14, 12 і 10 років, і дуже важко було жити далеко від сім’ї. У Більбао ми прибирали. Через два роки монахині перевели нас до великого монастиря в Сарагосі, який доглядав за літніми людьми. Ми прибирали в кухні, що було виснажливим для підлітків.

Феліса. Коли мої сестри переїхали до Сарагоси, мама і місцевий священик, який також був моїм дядьком, вирішили, що мене теж треба відправити в той монастир. Вони думали, що так розлучать мене з хлопцем, який цікавився мною. Оскільки я була дуже  релігійна, мені сподобалась ідея пожити деякий час в монастирі. Я щодня приходила на месу і навіть думала стати місіонеркою, як мій двоюрідний брат, котрий був монахом в Африці.

Зліва: монастир у Сарагосі; справа: переклад Біблії Накара-Колунги

Монахині зовсім не заохочували мене служити Богові десь за кордоном. У монастирі я почувалася як у в’язниці. Тож через рік я вирішила повернутися додому, щоб піклуватися про свого дядька, священика. Я займалася хатніми справами, і кожного вечора ми з дядьком молилися на чотках. Крім того, я дбала про квіти в церкві і прикрашала статуетки діви і «святих».

Араселі. Тим часом наше життя в монастирі змінилося. Після того як я прийняла перші обітниці, монахині вирішили розділити нас, сестер. Рамоні залишилась у Сарагосі, Лаурі поїхала до Валенсії, а мене відправили в Мадрид, де я прийняла другі обітниці. Монастир у Мадриді надавав житло студентам, людям похилого віку та іншим відвідувачам, тож роботи було багато. Я працювала в монастирській лікарні.

Щиро кажучи, я не так уявляла собі життя монашки. Я сподівалась, що буду читати і розуміти Біблію. Але ніхто не розмовляв про Бога або Ісуса і не використовував Біблії. Я лише вивчила трохи латинської, досліджувала життя «святих» і поклонялась Марії. Решта часу ми тяжко працювали.

Я почала відчувати внутрішній неспокій і звернулась до настоятельки. Я сказала їй, що не бачу змісту так важко працювати задля того, щоб інші набивали свої кишені, в той час як моя сім’я потребує допомоги. Вона закрила мене в келії, сподіваючись, що я зміню свій погляд і перестану думати про те, щоб покинути монастир.

Монахині тричі виводили мене з келії і кожного разу перепитували, чи я все ще хочу піти з монастиря. Я твердо вирішила піти, тому вони запропонували мені написати таку відмову: «Я йду з монастиря, бо хочу служити Сатані, а не Богові». Це мене просто приголомшило, і хоч я дуже хотіла піти з монастиря, однак не могла написати таких слів. Зрештою я сказала, що хочу поговорити з духівником, і розповіла йому про все, що сталося. Він отримав дозвіл єпархії, і мене перевели до монастиря в Сарагосі, де я була раніше. Через кілька місяців там мені дозволили залишити монастир. Незабаром Лаурі і Рамоні теж пішли з монастиря.

 «ЗАБОРОНЕНА» КНИЖКА ПОДІЛИЛА НАС

Феліса

Феліса. З часом я вийшла заміж і переїхала до Кантабрії. Я продовжувала регулярно приходити на месу і одної неділі почула несподіване оголошення з кафедри. Священик гнівно вигукнув: «Бачите цю книжку?!» — і показав книжку «Правда, яка веде до вічного життя». Потім сказав: «Якщо ви маєте її, віддайте мені або викиньте!»

Я не мала цієї книжки, але дуже захотіла. Через кілька днів після того двоє Свідків постукали в мої двері і запропонували мені «заборонену» книжку. Я прочитала її за ніч і, коли ці жінки прийшли знову, погодилася вивчати з ними Біблію.

«Заборонена» книжка

Правда швидко торкнулася мого серця. Моє колишнє бажання бути відданою Богові переросло в глибоку любов до Єгови і ревність у служінні. В 1973 році я охрестилась. Я намагалась ділитися правдою з рідними, як тільки випадала така нагода, що було нечасто. Як я вже згадувала на початку, рідні, особливо моя сестра Араселі, всіляко противились моїм віруванням.

Араселі. Оскільки в монастирі до мене ставилися погано, я озлобилась. Однак продовжувала щонеділі відвідувати месу і щодня молилася з чотками. Я все ще прагнула розуміти Біблію і просила Бога допомогти мені. Проте коли моя сестра Феліса розповідала про свої нові вірування, то робила це настільки невгамовно, що здавалася мені фанаткою. Я сильно сперечалася з нею.

Араселі

Через кілька років я повернулася в Мадрид, де влаштувалась на роботу і вийшла заміж. Згодом я стала дуже скептичною. Я помітила, що люди, які регулярно приходять на месу, не живуть згідно з євангельськими вченнями. Тож я перестала ходити до церкви. Я вже не вірила у «святих» та в пекло і перестала сповідатися. Я навіть позбулася всіх образів. Тоді я не знала, чи роблю правильно. Я почувалась розчарованою, але не переставала просити в молитві Бога: «Я хочу пізнати тебе. Допоможи мені!» Пригадую, що Свідки Єгови  кілька разів приходили до мого дому, однак я не відчиняла їм. Я не довіряла жодній релігії.

На початку 1980-х років мої сестри Лаурі і Рамоні (одна жила у Франції, а друга в Іспанії) почали вивчати Біблію зі Свідками. Я вважала, що їх, подібно до Феліси, введено в оману. Пізніше мені стала близькою подругою моя сусідка, Ангелінес. Вона теж була Свідком Єгови. Ангелінес з чоловіком неодноразово просили мене вивчати Біблію. Вони розуміли, що за моїм скептицизмом стоїть палке бажання набути біблійного знання. Зрештою я сказала їм: «Добре, але я погоджуся вивчати лише за допомогою своєї власної Біблії». Я мала на увазі переклад Біблії Накара-Колунги.

БІБЛІЯ ЗРЕШТОЮ ОБ’ЄДНАЛА НАС

Феліса. Коли я охрестилася 1973 року, приблизно 70 Свідків служило в місті Сантандер — столиці провінції Кантабрія (Іспанія). Наша територія була великою, і, щоб проповідувати, ми їздили автобусом і машиною по всій провінції. Ми ходили від села до села, поки не відвідали сотні сіл у регіоні.

Впродовж років я мала честь проводити багато біблійних вивчень і 11 зацікавлених охрестилося. Більшість із них були католиками. Колись я сама була завзятою католичкою, тому знала, що мушу виявляти терплячість і розуміння. Я усвідомлювала, що їм потрібний час, аби позбутися глибоко вкорінених переконань і дозволити Біблії та святому духу Єгови торкнутися їхніх сердець і допомогти їм пізнати правду (Євр. 4:12). Мій чоловік Б’єнвенідо, який був поліцейським, охрестився в 1979 році, а моя мама почала вивчати Біблію незадовго до своєї смерті.

Араселі. Коли я почала вивчати Біблію зі Свідками, то ставилась до них з недовірою. Але минали тижні, і я помітила, що моє почуття озлобленості зникло. Найбільше мене вразило у Свідках те, що вони дотримуються того, чого навчають. Замість скептицизму з’явилась віра, і я почувалася щасливішою. Навіть деякі сусідки казали мені: «Араселі, далі тримайся дороги, яку обрала!»

Пам’ятаю, як я молилась: «Дякую тобі, Єгово, що не забув про мене і дав чимало нагод знайти те, що я шукала,— правдиве знання з Біблії». Я попросила вибачення у своєї сестри Феліси за прикрі слова. Ми більше не вели дискусій, а, навпаки, підбадьорливо розмовляли на основі Біблії. У 1989 році я охрестилася, коли мені був 61 рік.

Феліса. Тепер мені 91 рік, я вдова і не маю стільки сил, як раніше. Все ж я читаю Біблію кожного дня, відвідую зібрання, якщо дозволяє здоров’я, і беру посильну участь у служінні.

Араселі. Мабуть, тому, що я була монашкою, мені подобається проповідувати всім священикам і монахам, яких зустрічаю у служінні. Я залишаю їм багато публікацій і маю цікаві розмови. Пригадую одного священика, який після кількох розмов сказав мені: «Араселі, я повністю погоджуюся з вами, але куди я піду у своєму віці? Що скажуть мої парафіяни і моя сім’я?» Я відповіла: «А що скаже Бог?» Він з сумом покивав головою — на той час він не знайшов у собі сил далі шукати правду.

Я пам’ятаю особливу подію в моєму житті, коли мій чоловік вперше сказав, що хоче піти зі мною на зібрання. Хоча йому було за 80, відтоді він ніколи не пропускав зібрань. Мій чоловік почав вивчати Біблію і став неохрещеним вісником. Я з приємністю згадую, як ми разом ішли на зібрання. Він помер за два місяці до дня, коли збирався охреститися.

Феліса. Одне з найбільших задоволень у житті — це бачити, як три мої молодші сестри, які спочатку противилися мені, стали моїми духовними сестрами. Нам надзвичайно подобається бути разом, розмовляти про нашого дорогого Бога Єгову і його Слово. Нарешті мої сестри і я об’єдналися духовно *.

^ абз. 29 Араселі, Феліса і Рамоні сьогодні мають відповідно 87, 91 і 83 роки, і вони ревно служать Єгові. Лаурі померла 1990 року, залишившись вірною Єгові.