Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Віддячуємо Єгові повночасним служінням!

Віддячуємо Єгові повночасним служінням!

 Життєпис

Віддячуємо Єгові повночасним служінням!

РОЗПОВІВ СТЕНЛІ Е. РЕЙНОЛДС

Я народився в Лондоні (Англія) 1910 року. Після Першої світової війни мої батьки переїхали до маленького села Уестбурі Лей в графстві Уїлтшир. Будучи юнаком, я часто задумувався: «Хто такий Бог?» Ніхто не міг мені відповісти. І я ніяк не міг зрозуміти, чому жителям такого маленького села, як наше, для поклоніння Богові потрібно аж дві каплиці й церква.

ЗА ЧОТИРИ роки до початку Другої світової війни, а саме в 1935 році, ми з молодшим братом Діком поїхали велосипедами в Уеймут, на південному узбережжі Англії, щоб провести відпустку в кемпінгу. Коли ми сиділи в наметі, слухаючи, як січе дощ, і міркуючи, що робити, нас відвідав літній пан і запропонував три посібники для біблійного вивчення: «Гарфу Божу», «Світло I» і «Світло II». Я придбав їх, аби хоча б якось розвіяти нудьгу, але вмить захопився їхнім змістом. Тоді я ще не усвідомлював, що ця інформація повністю змінить наше з братом життя.

Коли я повернувся додому, мати сказала мені, що наша односельчанка Кет Парсонс розповсюджує таку саму біблійну літературу. Її добре знали, оскільки, незважаючи на похилий вік, вона їздила на мопеді до людей нашого широко розкинутого поселення. Я пішов до неї, і вона охоче дала мені книжки «Сотвореннє», «Богацтво» та інші публікації Товариства Вартової башти. Вона також сказала, що є Свідком Єгови.

Прочитавши книжки одночасно з Біблією, я дізнався, що Єгова — це правдивий Бог, і я захотів йому поклонятися. Тому я вислав до своєї церкви лист із зреченням і почав приходити  на біблійні вивчення до дому Джона й Еліс Муді. Вони жили в найближчому до нас містечку Уестбурі. На ці зібрання нас приходило тільки семеро. До й після зібрань Кет Парсонс грала на фісгармонії, а ми із запалом співали пісні Царства!

Початки

Я розумів, що ми живемо у важливий час, і прагнув брати участь у проповідницькій праці, про яку пророкується в Матвія 24:14. Тому я кинув курити, купив собі портфель і потім присвятився Величному Богу Єгові.

У серпні 1936 року президент Товариства Вартової башти Джозеф Ф. Рутерфорд відвідав Глазго в Шотландії, щоб промовити на тему «Армагеддон». Хоча до Глазго близько 600 кілометрів, я постановив поїхати на той конгрес та охреститися. Мені бракувало грошей, тому я сів з велосипедом у поїзд, щоб доїхати до міста Карлайл при шотландському кордоні, а звідти проїхав ним 160 кілометрів на північ. Більшість шляху додому я також подолав на велосипеді, повернувшись фізично виснаженим, але зміцненим духовно.

Відтоді я завжди їздив на велосипеді, аби розповідати людям у сусідніх селах про свою віру. За тих днів кожен Свідок мав карточку зі свідченням, де була записана біблійна звістка, яку давали читати мешканцеві квартири. Ми також послуговувались портативними патефонами, на яких відтворювали записи біблійних промов президента Товариства. І, звичайно, ми завжди носили сумки для журналів *, завдяки яким люди впізнавали в нас Свідків Єгови.

Піонерське служіння під час війни

Мій брат охрестився в 1940 році. Коли 1939 року почалась Друга світова війна, ми з ним усвідомлювали, яка пильна потреба існує в повночасних проповідниках. Отже, ми подали заяви на піонерське служіння. Нам було приємно, що нас обидвох призначили до брістольського піонерського дому, де ми мали долучитися до Едіт Пул, Берта Фармера, Тома й Дороті Бриджів, Бернарда Готона та інших піонерів, вірою яких вже давно захоплювалися.

Невдовзі за нами приїхав невеличкий фургон з написом жирним шрифтом на боках — «СВІДКИ ЄГОВИ». Водієм був Стенлі Джонс, котрий пізніше став місіонером у Китаї та якого засудили в цій країні за проповідницьку діяльність до сімох років одиночного ув’язнення.

 У міру поширення війни нам рідко коли вдавалося проспати цілу ніч. Довкола нашого піонерського дому падали бомби, і постійно доводилось берегтися запалювальних пристроїв. Якось увечері ми виїхали з центру Брістоля після успішного конгресу, на якому побувало 200 Свідків, і їхали до нашого відносно безпечного дому під градом шрапнелі від зенітних гармат.

Уранці наступного дня ми з Діком повернулися в місто, щоб забрати деякі залишені нами речі. Ми були приголомшені. Брістоль скидався на побоїще. Весь центр міста був зруйнований та спалений. Парк Стрит, де стояв наш Зал Царства, обернулася на купу уламків, які ще димилися. Але ніхто зі Свідків не загинув і не був поранений. На щастя, ми встигли вивезти біблійну літературу із Залу Царства й розвезти її по домах братів. Наше серце сповнювала подвійна вдячність Єгові.

Несподівана свобода

Брістольський збір, де я служив головуючим наглядачем до одержання повістки в армію, зріс до 64 служителів. Багатьох Свідків вкинули до в’язниці через їхню нейтральну позицію, і я сподівався, що мене так само позбавлять свободи проповідувати. Мою справу заслухав місцевий трибунал Брістоля, під час якого у мій захист виступав брат Ентоні Бак, колишній офіцер в’язниці. Це був відважний, безстрашний чоловік, поборник біблійної правди, і завдяки його чудовому представництву мені несподівано дарували повне звільнення від військової служби за умови, що я залишатимуся в повночасному служінні!

Я був глибоко схвильований тим, що міг мати свободу, і вирішив використовувати її для якомога інтенсивнішого проповідування. Коли мене запросили з’явитися до лондонського філіалу, аби порозмовляти з його наглядачем, братом Альбертом Д. Шредером, я, звичайно, бажав знати, що мене чекає. Уявіть собі моє здивування, коли мене запросили служити роз’їзним наглядачем у графстві Йоркшир, аби відвідувати щотижня різні збори і допомагати братам та підбадьорювати їх. Я почувався вкрай непідхожим для виконання такого завдання, проте мене було звільнено від війська, і я міг поїхати туди. Отже, я погодився з керівництвом Єгови та охоче поїхав.

Альберт Шредер представив мене братам на конгресі в місті Гаддерсфілд, а у квітні 1941 року я взявся за своє нове завдання. Як же радісно було пізнавати цих дорогих братів! Їхня любов і сердечність допомогли мені ще більше усвідомити, що Єгова має безмежно відданих йому людей, які люблять одні одних (Івана 13:35).

Додаткові привілеї служіння

У 1941 році в лестерському залі «Де Монтфорт» проводився незабутній п’ятиденний  конгрес за участю всіх Свідків країни. Незважаючи на нормування продуктів та перебої в транспорті, кількість присутніх у неділю зросла до 12 000, хоча в той час у країні було трохи більше, ніж 11 000 Свідків. Ми відтворювали записи промов президента Товариства, і було оголошено випуск книжки «Діти» (англ.). Цей конгрес, який проводився під час Другої світової війни, став важливою віхою в теократичній історії народу Єгови у Великобританії.

Невдовзі після цього конгресу мене запросили служити в лондонській родині Бетелю. Я працював у відділі відправки й пакування, а потім в бюро, де займався зборовими справами.

Родині Бетелю доводилось удень і вночі зносити повітряні нальоти на Лондон, а також органи влади проводили безупинні перевірки відповідальних братів у Бетелі. Прайса Х’юза, Юворта Чітті й Френка Платта вкинули до в’язниці за нейтральну позицію і зрештою Альберта Шредера депортували до Сполучених Штатів Америки. Попри таку скруту, далі відчувалася надзвичайна турбота про збори й справи Царства.

До Ґілеаду!

Коли 1945 року закінчилась війна, я подав заяву на місіонерське навчання в Біблійній школі Ґілеад Товариства Вартової башти, і 1946 року мене прийняли до восьмого класу. Товариство відправило судном з корнуольського рибацького порту Фауї декількох з нас, а саме: Тоні Атвуда, Стенлі Джонса, Гарольда Кінґа, Дона Рендела та Стенлі Вудберна. Місцевий Свідок забронював нам квитки на невеличке торгове вантажне судно, яке транспортувало порцелянову глину. Наші каюти були дуже маленькі, а на палубі переважно стояла вода. Яке ж полегшення ми відчули, коли кінець кінцем підійшли до порту призначення, Філадельфії!

Ґілеадське містечко мальовничо розкинулося біля Південного Лансінга в північній частині штату Нью-Йорк. Навчання в цій школі мало для мене неабияке значення. У нашому класі навчалися студенти 18 національностей. Товариство вперше змогло запросити стількох служителів з інших країн, і ми всі стали близькими друзями. Я знайшов превелике задоволення в спілкуванні зі своїм товаришем по кімнаті Калле Салаваара з Фінляндії.

Швидко минав час, і під кінець п’яти місяців навчання із центру в Брукліні приїхав президент Товариства, Натан Г. Норр, щоб вручити нам дипломи й повідомити про наші призначення. На той час студентам не повідомляли про їхні місця призначення, аж поки цього не оголошувалося під час урочистості випуску. Я отримав призначення назад до лондонського Бетелю.

Знову в Лондоні

Післявоєнні роки у Великобританії були суворими. Харчі та багато інших речей першої необхідності, включаючи папір, розподілялися в обмеженій кількості. Але ми зводили кінці з кінцями, і справи Царства успішно просувалися. Крім служіння в Бетелі я брав участь в обласних і районних конгресах, а також відвідував збори, навіть деякі в Ірландії. Мені випав привілей зустрітися з Еріхом Фростом та іншими братами й сестрами з Європи, а також дізнатися від них про непорочність співсвідків, які знесли жахи нацистських концтаборів. Служіння в Бетелі було надзвичайно благословенним привілеєм.

Десять років я знав Джоун Уебб, спеціальну піонерку, яка служила в місті Уотфорд, що на півночі від Лондона. Ми одружилися 1952 року. Нам хотілось залишатися в повночасному служінні, отже з радістю дізналися,— після того, як я покинув Бетель,— що мене призначено районним наглядачем. Наш перший район охоплював Суссекс і Гемпшир уздовж південного узбережжя Англії. У той час районне служіння було нелегким. Ми пересувалися переважно автобусами, велосипедами й пішки. Чимало зборів мали величезні сільські території, до яких нерідко було тяжко дістатися, але кількість Свідків постійно зростала.

Нью-Йорк 1958 року

У 1957 році я отримав запрошення з Бетелю: «Чи ти не міг би приїхати в бюро й допомогти в організації поїздок на міжнародний конгрес 1958 року, що відбудеться на  стадіонах «Янкі» й «Поло ґраундс» в Нью-Йорку?» Невдовзі ми з Джоун уже займалися розглядом заявок братів на замовлені Товариством літаки й кораблі. Це був славнозвісний міжнародний конгрес «Божественна воля», на який прибула величезна кількість делегатів — 253 922. На цьому конгресі 7136 осіб символізувало своє присвячення Єгові водним хрещенням, а це понад два рази перевищило число охрещених під час історичної події в П’ятидесятницю 33 року н. е., про що розповідається в Біблії (Дії 2:41).

Ми з Джоун ніколи не забудемо сердечності брата Норра, коли він особисто запросив нас приїхати на конгрес, щоб допомагати піклуватися делегатами, які прибували в Нью-Йорк із 123 країн. Це стало для нас радісною та приємною подією.

Благословення повночасного служіння

Повернувшись, ми продовжували займатися роз’їзною працею, аж поки не з’явилися проблеми зі здоров’ям. Джоун було госпіталізовано, а мене вразила легка форма інсульту. Ми перейшли в лави спеціальних піонерів, але пізніше мали привілей тимчасово займатися районним служінням. Зрештою ми повернулися до Брістоля, де й досі залишаємося в повночасному служінні. Мій брат Дік живе неподалік зі своєю сім’єю, і ми часто ділимося спогадами.

Мій зір невідворотно ушкодило відлущення сітківки. Відтоді мені дуже важко читати, тому я вважаю, що касетні записи біблійної літератури — це чудовий дар від Єгови. Ми з Джоун усе ще проводимо домашні біблійні вивчення і за довгі роки мали привілей допомогти близько 40 особам пізнати правду, серед яких є сім’я із семи чоловік.

Присвятивши понад 60 років тому своє життя Єгові, ми бажали розпочати повночасне служіння й перебувати в ньому. Яку ж вдячність ми відчуваємо за те, що все ще маємо сили служити Величному Єгові, а таке служіння — це єдиний спосіб, яким можемо віддячуватися йому за доброту до нас і за проведені разом щасливі роки!

[Примітка]

^ абз. 11 Полотняна сумка, що носили через плече, в яку клали примірники «Вартової башти» й «Вістника потіхи» (пізніше «Пробудись!»).

[Ілюстрація на сторінці 25]

З моїм братом Діком (з лівого краю; Дік стоїть) та іншими піонерами перед брістольським піонерським домом.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Брістольський піонерський дім у 1940 році.

[Ілюстрації на сторінці 26]

Стенлі та Джоун Рейнолдс у день свого весілля, 12 січня 1952 року, і тепер.