Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Петра. Місто, витесане в скелях

Петра. Місто, витесане в скелях

 Петра. Місто, витесане в скелях

БАГАТО міст стародавнього світу лежало біля великих річок, адже це забезпечувало їм поживу і гарантувало захист. Але одне місто на північному заході Аравійської пустелі досягло розквіту завдяки браку води. Це місто називається Петра.

У пустельних землях, що межують із Середземномор’ям, караванні шляхи сполучали віддалені міста, як у наші дні автостради. І так само, як машинам потрібні бензозаправні пункти, так і верблюдам, попри усю їхню легендарну витривалість, потрібні зупинки для водопою. Дві тисячі років тому Петра була одним з найвідоміших на Близькому Сході пунктів поповнення запасів води.

Петра лежала на перехресті двох важливих торгових шляхів. Один з них проходив від Червоного моря до Дамаска, другий — від Перської затоки до Гази, що на узбережжі Середземного моря. Від затоки каравани везли цінний вантаж прянощів. Протягом кількатижневої подорожі пустелею мандрівники мусили давати собі раду з багатьма труднощами, доки нарешті потрапляли в прохолодну вузьку ущелину Сік, яка вела до міста. Петра означала для них їжу і притулок, а головне — відсвіження холодною водою.

Звісна річ, за усі вигоди треба було платити. Як розповідає римський  історик Пліній, купці не тільки розплачувались за корм для тварин і дах над головою, але й мусили робити дарунки охоронцям, вартовим біля воріт, священикам та царевим слугам. Однак за прянощі й пахощі багаті міщани Європи давали величезні гроші, тому каравани йшли та йшли до Петри, а її казна поповнювалась.

Збирають воду і підкоряють камінь

Протягом року в Петрі випадає дощів лише на 15 сантиметрів, а інших джерел води немає. Як же мешканці цього міста здобували дорогоцінну вологу, необхідну для життя? В суцільних скелях вони витісували канали й резервуари, куди збирали чи не кожну краплю дощу в самій Петрі та її околицях. Завдяки вмінню збирати і зберігати воду мешканці Петри займалися рільництвом, вирощували верблюдів і побудували торговий центр, з чого купці мали великий зиск, продаючи ладан та мирру. Навіть у наш час звивистим кам’яним каналом воду переправляють по всій довжині ущелини Сік.

Мешканці Петри не тільки знали, як збирати і зберігати воду, але й були майстерними каменотесами. Сама назва «Петра», що означає «скеля», викликає асоціації з каменем. А це й справді було кам’яне місто, подібного котрому не існувало в Римській імперії. Набатеї, що побудували його, терпеливо витісували в суцільних скелях доми, гробниці і храми, адже червоний пісковик був придатним для цього матеріалом. Отак у цих скелях на початку нашої ери й виросла Петра — колосальне місто в серці пустелі.

Від торгівлі до туризму

Два тисячоліття тому торгівля збагатила Петру. Однак коли римляни стали добиратись на Схід морем, прянощі вже не перевозили по суші, і мешканці поступово покидали це місто, залишаючи його напризволяще в пісках пустелі. Творива ж каменотесів не щезли. У наш час приблизно півмільйона туристів приїжджає до Йорданії, щоб звідати рожево-червоне місто, будинки якого й тепер свідчать про колишню розкіш.

Ідучи кілометровою холодною ущелиною Сік, на одному з поворотів мандрівник несподівано бачить Скарбницю — грандіозну будівлю, фасад якої висічений у масивній стрімкій скелі. Ця одна із споруд, що найліпше збереглися від першого століття, справляє незабутнє враження. Свою назву «Скарбниця» вона отримала через те, що її увінчує величезна кам’яна ваза, в якій, можливо, зберігали золото і дорогоцінні камені.

У тому місці, де ущелина розширюється, турист потрапляє у великий природний амфітеатр, стіни якого утворюють пісковикові скелі з багатьма печерами. Але особливу увагу привертають гробниці: вони витесані прямо в скелях, а склепіння в них настільки високі, що сміливці, які ризикнули проникнути в їхні темні пащі, почуваються карликами. Колонада і театр свідчать, що в першому й другому століттях тут жили римляни.

Сучасні бедуїни, нащадки набатеїв, пропонують непризвичаєним туристам проїхатися верхи на верблюдах, продають сувеніри чи ведуть стада козлів на водопій до водних резервуарів Петри, які своєю свіжою вологою тамують спрагу людей і тварин. Старі бруковані дороги міста і в наш час служать тільки для верблюдів, коней і ослів. Тому сьогодні місто наповнене тими ж звуками, що й за минулих часів, коли верблюди були володарями пустелі, а Петра була її столицею.

Коли сонце сідає за місто, підкреслюючи червонуватий відтінок масивних фасадів, мисляча людина міркує, якого уроку вчить нас місто Петра. Воно безперечно свідчить про те, наскільки винахідливою може бути людина, зберігаючи обмежені ресурси навіть у таких суворих умовах. Однак Петра нагадує і про те, що матеріальне багатство може швидко ‘змайструвати собі крила, і полетіти до неба’ (Приповістей 23:4, 5).

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 18]

Вгорі: Garo Nalbandian