Я народився у 1960 році, коли моїй мамі було 17. Батько залишив нас ще до того, як я з’явився на світ. Ми жили разом з бабусею і дідусем в Бурзі, маленькому містечку колишньої Німецької Демократичної Республіки або Східної Німеччини. Як і багато тамтешніх жителів, ми були атеїстами. Бог для нас не існував.

В дитинстві мені дуже подобалось проводити час з дідусем. Він залучав мене до різної цікавої роботи, зокрема моїм завданням було вилазити на дерева і спилювати з них гілки. Пригадую, з яким захопленням я це робив. Ті дитячі роки були щасливими і безтурботними.

Коли мені було сім років, зі мною трапилось нещастя, яке перевернуло усе моє життя. Якраз тоді я перейшов у другий клас. Одного дня дорогою додому мені заманулось вилізти на електричний стовп. Коли я піднявся на висоту восьми метрів, мене так сильно вдарило струмом, що я знепритомнів. Отямився я вже у лікарні і відразу зрозумів, що не відчуваю рук. Через сильні опіки лікарям довелося ампутувати мені обидві руки, аби запобігти зараженню крові. Лише уявіть, який розпач охопив мою маму, а також дідуся з бабусею. Але тоді я не до кінця усвідомлював, як саме це нещастя вплине на моє життя.

Після того як мене виписали з лікарні, я повернувся до школи. Там діти дражнили мене і жбурляли в мене різні речі, знаючи, що я не можу дати здачі. Їхні жорстокі слова залишали в моєму серці глибокі рани. Зрештою мене перевели в школу-інтернат для дітей з фізичними вадами. Через те, що ця школа була далеко від дому, аж у Біркенвердері, мої рідні не мали змоги часто відвідувати мене. Ми бачились лише на канікулах. Наступні десять років я ріс сам, без мами та моїх дідуся і бабусі.

Чи змогли б ви наїстися, тримаючи вилку чи ложку пальцями ноги? Мені ж довелося навчитися цього. Крім того, за допомогою ніг я призвичаївся чистити зуби і зачісуватися. Я навіть  почав жестикулювати ногами під час розмови. Тепер ноги стали моїми руками.

Підлітком я захоплювався науковою фантастикою. Іноді уявляв собі, що маю руки, як у робота, якими можу робити все, що заманеться. Вже в 14 я почав курити. Це додавало мені впевненості, бо хоч трохи робило мене таким, як усі. Я думав: «Я це можу. Коли ти куриш — ти дорослий, і неважливо, є в тебе руки чи ні».

Я не хотів сидіти без діла, тому почав активно займатися громадською діяльністю. Я вступив до Союзу вільної німецької молоді, молодіжної соціалістичної організації, яка діяла за підтримки уряду. Там мене призначили секретарем, а це була досить відповідальна посада. Я також відвідував різні гуртки, де вчився співу та поезії, і брав участь у спортивних змаганнях для людей з фізичними обмеженнями. Закінчивши навчання, я почав працювати в одній компанії у моєму рідному містечку. З віком я усе частіше носив протези, бо хотів виглядати повноцінною людиною.

Якось на зупинці до мене підійшов один чоловік. Він спитав, чи я вірю, що Бог може повернути мені руки. Це запитання спантеличило мене. Звичайно, я хотів знову мати руки, але думав, що це нереально. Як атеїст, я був впевнений, що Бога не існує. Тому відтоді робив усе, щоб більше не попадатися тому чоловікові на очі.

Невдовзі після цього одна моя співробітниця запросила мене в гості. За кавою її батьки завели розмову про Бога Єгову. Тоді я вперше почув, що Бог має ім’я (Псалом 83:18). Я слухав, але про себе думав: «Називайте Бога, як хочете, але його все одно немає. І я вам це доведу». Впевнений у своїй правоті, я погодився обговорювати з ними Біблію. Та дуже швидко і несподівано для самого себе побачив, що не можу довести, що Бога не існує.

Мої атеїстичні погляди змінювалися в міру того, як ми досліджували біблійні пророцтва. Я дізнався, що сповнилось чимало передречень, які були записані за сотні, а то й тисячі років наперед. Під час одного з обговорень ми порівнювали події в світі з пророцтвами, записаними у 24-му розділі Матвія, 21-му розділі Луки і 3-му розділі Другого листа до Тимофія. Подібно як ряд симптомів допомагає лікарю поставити правильний діагноз, ряд подій, описаних у тих пророцтвах, допоміг мені зрозуміти, що ми живемо в час, який Біблія називає «останніми днями» *. Я наче прозрів: сповнення біблійних передречень відбувалося у мене на очах!

У мене не залишилось жодного сумніву, що це правда. Я почав молитися до Єгови і кинув цигарки, хоча більше 10 років був затятим курцем.  Я вивчав Біблію близько одного року і 27 квітня 1986 року охрестився і став Свідком Єгови. Мене охрестили у ванні, адже в той час діяльність Свідків у Східній Німеччині була під забороною.

Через заборону ми збиралися маленькими групами у приватних домах, тож я знав лише небагатьох одновірців. Згодом мені дали дозвіл поїхати до Західної Німеччини, де була релігійна свобода. Там вперше в житті я побував на конгресах Свідків Єгови, на яких побачив тисячі своїх братів і сестер. Це було незабутньо!

Падіння Берлінської стіни принесло нам свободу. Нарешті ми могли вільно поклонятися Богу Єгові. Я хотів більше проповідувати, але дуже боявся починати розмову з незнайомцями. Мене сковувала моя вада, крім того, свій відбиток наклали роки, проведені в інтернаті. Все ж у 1992 році я спробував впродовж одного місяця проповідувати 60 годин, і мені це вдалося. Тоді я відчув справжню радість, тому вирішив на цьому не зупинятися і близько трьох років щомісяця проповідував стільки ж часу.

Я завжди пригадую такі біблійні слова: «Чи є хтось слабкий, поряд з ким не почувався б слабким і я?» (2 Коринфян 11:29). Нехай я не маю рук, але можу думати і говорити. Я докладаю усіх зусиль, аби допомагати іншим. Мені добре знайомі почуття тих, хто має фізичні вади, адже я не з чуток знаю, як це, коли відчайдушно хочеш зробити щось, але не можеш. Можливість потішити таких людей приносить мені справжнє щастя.

Мушу зізнатись, що інколи мене охоплюють гнітючі думки. Я просто хочу бути повноцінною людиною. Мені вдається самостійно виконувати багато повсякденних справ, але вони забирають у мене значно більше часу, зусиль і енергії, ніж у здорової людини. Я щодня повторюю слова з Філіппійців 4:13: «Все мені під силу завдяки тому, хто мене зміцнює». Єгова завжди дає мені сил. Я знаю, що він поруч, і не хочу від нього віддалятися.

Єгова зробив для мене особливий подарунок — дав сім’ю, якої мені так не вистачало в дитинстві. Моя кохана дружина Ельке дуже турботлива і співчутлива. Крім того, я маю всесвітню родину — мільйони духовних братів і сестер.

Моє серце зігріває біблійна обіцянка про Рай, у якому Бог створить «все нове», у тому числі мої руки (Об’явлення 21:5). Ця обіцянка стає для мене ще реальнішою, коли я роздумую над чудами Ісуса, які він виконував на землі. Ісус легко зціляв людей, які мали пошкоджені кінцівки, а одного разу навіть відновив чоловіку відсічене вухо (Матвія 12:13; Луки 22:50, 51). Обіцянки Єгови і чуда Ісуса запевняють мене в тому, що зрештою я знову буду здоровим.

Все ж найціннішим у моєму житті є те, що я знаю Єгову. Він став моїм батьком і другом, моєю силою і підтримкою. Мені близькі почуття царя Давида, який написав: «Єгова — моя сила... Він мені допоміг, і серце моє радіє» (Псалом 28:7). Я знайшов правду і хочу триматись її все життя. Я міцно вхопився за неї, хоча не маю рук.